Зеновій Красівський: аристократ націоналістичної ідеї

Я твердо переконаний, що права народу

ніхто ніколи не підносив нікому на тарілці.

Той стан, у якому перебуває нарід,

є наслідком обставин і потенції його духа.

З.К.

Зеновій Михайлович Красівський (12.11. 1929-20.09. 1991). Сьогодні минає 30 років від дня відходу у Вічність цієї героїчної особистости. Пропоную кілька штрихів до його Долі як шляху України до свого національного визволення (за телепрограмою "Ген українців").

Націоналіст. Останній Крайовий провідник ОУН (б), член-засновник Українського національного фронту (1964-1967), політв'язень московських тюрем і концтаборів (1949-1953, 1967-1972, 1980-1985), жертва московської каральної психіятрії (1972-1978), член Української Гельсинської Групи (1979), керівник молодіжної організації "Спадщина", поет, прозаїк, публіцист. 26 років московських катівень за Ідею Нації та свою Незалежну Соборну Державу.

"Я зазнав чимало втрат і в особистому житті, і на політичних перехрестях. Мене арештовували в 49-ому, в 58-ому, в 67-ому, у 80-ому. Я відбував у критках, дурдомах, у таборах. Я сидів по карцерах, по бурах. Я був на засланні. Якщо позбирати все докупи, то назбирається 26 років. Половина людського віку. А в мене чи не весь вік, бо й на волі я не виходив із трибу" (4, с. 102).

З. Красівський не був дисидентом, він – націоналіст. Він не боровся за розширення свобод у СРСР як дисиденти, а виступав за Самостійну Україну з християнською вірою в основі. Красівський – вихованець ОУН і УПА. Тому 9 лютого 1991 року стверджував безапеляційно:

"Мій ворог Росія, яка своєю потугою заполонила нас, розтлила, примусила багатьох забути свою мову, віру, свої святині, – і довела нас до краю загибелі. ˂...˃ Я давно свято переконаний, що єдиною зброєю поневоленого народу є націоналізм..." (2, с. 79).

А що ж це націоналізм?

"Націоналізм – це вищий прояв людського духу, який був у всі часи протягом усієї історії людства, але досяг свого апогею у 1940-1950-х роках, і якраз в українській нації. Це був безприкладний прояв націоналізму" (2, с. 80).

Його взаємини з середовищем дисидентів мають неабияке значення для відстеження еволюції суспільно-політичної думки того часу в сенсі витворення моделі пристосованої ідеології, з чого й досі не вийшла Україна: така собі драгоманівщина ХХ – ХХI ст. – українець просить мало: прав та свобод, а не Самостійної Національної Держави. У цьому наша визначальна ментальна проблема. Натомість З. Красівський був людиною донцовсько-бандерівського гарту, що було геть не під силу добі дисидентів. Коли їх абсолютна більшість кардинально відмежувалась від націоналізму, він стверджував його своєю діяльністю і, попри те, згадуючи спільне перебування в московських закритках, знаходив позитив у їхній діяльності:

"...всі ці люди, без сумніву, патріоти недопечені, недоварені, з комсомольським або навіть партійним душком, люди, що несли в собі й на собі наліт совєцької ідеології, що тільки в місцях ув'язнення нашвидкуруч стали дозрівати в національній свідомості та політичному вишколі, люди, що фактично, не принесли з собою в ув'язнення серйозного багажу, зробили справу: поставили наше національне питання перед світом" (2, с. 19). Це лише потверджувало його "в істинності ідеї, яку передали мені мої попередники, яку я проніс через своє життя" (2, с. 25).

І то більше: маючи з ним добрі стосунки, йому саме цим дорікали: "Великою мірою він залишився і в ідеологічному, і в естетичному полоні націоналізму", – каже Є. Сверстюк, а далі додає ще убогіше, аналізуючи виступ З. Красівського в Мюнхені, в УВУ, який, за його логікою, добре, що був позбавлений "авреолю націоналізму", що начебто властивий лише для Заходу України. Цей аналіз від Сверстюка – відповідь на запитання, чому ми досі не утверджені як нація: "Трохи архаїчний арсенал ідей і аргументів, щирість слова і незахищеність позицій... Він був добрим лицарем, який відповідає усмішкою на удар, але не збирається скидати з себе старі обладунки, в яких провів ціле життя! Зворушливий, симпатичний лицар, який довів принаймні толерантністю й делікатністю душі, що всі ідеї можна захищати, якщо за ними – офіра й тернисті дороги. А все ж сувора логіка нонкомформізму і неприйняття напів правди – це урок Красівського" (6, с. 497)

Єдине, з чим можна погодитися в цій ліберально-сльозливій і зверхній думці, то з останнім реченням: нонкомформізм і неприйняття напів правди.

Тож якими були дороги останнього очільника Крайового проводу ОУН (б)? Передусім він був надто відмінний від дисидентів в плані національному і релігійному, бо виступав за Незалежність України, коли вони квилили за права і свободи, і за свою Церкву, коли більшість з них уже були отруєні атеїзмом. Саме Йому належить блискуча думка:

"...ми не будемо мати демократичного вирішення національного питання" (2, с. 71).

Штрихи долі

Народився в селі Витвиця Долинського району на Франківщині в націоналістичній та релігійній родині, що сягає ХVIII ст. Предки брали участь у Революції 1848 року, дід, продавши волів, уперше заснував у селі бібліотеку й читальню (2, с. 7-8). Закінчив Болехівську СШ, вступив до Політехніки. Був відрахований.

Усі четверо братів воювали в УПА:

"Наприкінці 1944 року нас четверо братів (Євстахій, Ярослав, Мирослав і я, Зеновій) пішли з рідної хати в темінь ночі. ˂... ˃ Мені було 15 років, і я не зовсім ясно уявляв собі трагізм нашого становища" (2, с. 9).

Брат Євстахій застрелився, щоб не здатися (Зеновій присвятив йому вірш "Бандера") (8, с.13). 1947 року родину вислано до Казахстану за співпрацю з ОУН. Утік з ешелону й пішов у підпілля.

Перший арешт 1949-1953

1949 року заарештований, витримав 21 день безперервних допитів:

"На подвір'ї тюрми Лонцького на ніч заводили трактор, і по кабінетах озвірілі війною та режимом слідчі чинили морд над жертвами...Донині тяжко збагнути, як ми вистояли...Вистояли своїм патріотизмом, своїм праведним націоналізмом" (4, с. 101).

Засуджений на 5 років ув'язнення (Архангельська область). Звільнився через амністію (смерть Сталіна). Завезено етапом до родини в Караганду, де, працюючи на шахті, був тяжко травмований. Належав до місцевої підпільної групи ОУН (б). Дбав про розширення націоналістичної структури, відкриття українських шкіл і книгарень.

Повернувся до Львова 1959 року (2, с. 98), закінчив заочну форму філологічного факультету Львівського університету і працював у бібліографічному відділі Наукової бібліотеки у Львові. Одружився з учителькою музики Стефанією Юрович (1960). Народжується двоє синів: Ярослав (1960), Мирослав (1964). Шлюб згодом розпадеться. Із 1963 року поселяється в Моршині.

В часи хрущовської відлиги 1964 року створює нелегальну організацію Український національний фронт (1964-1967 рр.; чотири низові організації: Львів, Франківськ та окремі люди по Україні: Донецьк, Рівне, Кіровоград; понад 150 осіб) з програмовим документом "Тактика УНФ" (боротьба за Незалежну Державу). Видає журнал "Воля і Батьківщина" (1964-66 рр., 16 номерів), тоді ж пише роман "Байда" (1965-1966 рр.), рукописні поетичні збірки "На сполох", "Литаври", "Месник".

1966 року особливо розголосу набув "Меморандум УНФ ХХІІІ з'їзду КПРС" (проти арештів українців та московізації всіх сфер життя, за можливість переселенцям повернутися додому та ін.), після чого організація потрапила під увагу КДБ. Була також "Заява УНФ" проти арештів і національних утисків, а також лист "Вищим урядовим чинам в Україні" (проти насильницької московізації та з вимогою проголосити суверенітет).

Другий арешт (1967-1978 рр.): вирок 17 років

З. Красівського арештували 24 березня 1967-го р. і засудили за "зраду батьківщини". Вирок 17 років: на 5 років тюрми, 7 років таборів, а також 5 років заслання. У 1968-1971 роках перебував у Владимирському централі, де написав поему "Тріюмф сатани" і збірку віршів "Невольницькі плачі" (Лондон, 1984):

Висить на покутті кривава сорочка,

Вгинаються плечі святі Саваофа.

"О Господи Боже!" – шепоче мати.

Відплати! Відплати! Відплати! (3, с. 112).

Ці твори стали підставою для відкриття нової справи за "антирадянську агітацію і пропаганду". Після читання З. Красівським свого вірша "Пересторога" на комісії медичної експертизи його скеровують до психіятричної лікарні в Смоленську (4 роки) зі словами: "Увєдітє больного в палату". Потім був Львів і Бережани (до 1978 р.):

"Коли мене за ці вірші в січні 1972 року знов арештували в тюрмі, то вже не судили, а відправили в інститут Сербського на психіятричну експертизу й признали, що такі вірші може писати тільки параноїк і шизофренік. Цей діягноз за мною закріпили, і я відбув 6 років у вар'ятському домі тюрем" (2, с. 99, 102).

Його вірші – це не просто "плачі" – це дзвони історичної пам'яти й осягнення сильних особистостей, що змагали за свою Державу: Байда, Маруся Богуславка, Наливайко, Сірко, Мазепа, Гонта, Калнишевський, що через промовисті присвяти сучасникам накладаються на теперішніх борців за волю (зокрема присвята Катерині Зарицькій і братові Євстахієві):

"Я став писати вірші. Не з покликання, не тому, що в Пегаса свербіли крила. Я захотів, я намірився перетопити тюремні страждання в слово і працював, не знаючи спокою ні вдень, ні вночі" (2, с. 36).

Мав можливість після відбуття половини терміну написати заяву з проханням перевести в табір: "Я такої заяви не писав. Казали – я перший додумався до того. Ні, першими були Катерина Зарицька, Галина Дидик і Одарка Гусяк. Я тільки пішов за ними" (2, с. 41).

26 травня 1979 року одружується з Оленою Антонів, яка водночас оформляє над ним опукінство як над "параноїдальним шизофреніком":

"Олена Антонів віднайшла мене у 1974 році в спеціяльній психлікарні на території Смоленської в'язниці, де я відбував ув'язнення за "Невольницькі плачі". Списаний аркуш, знимка із зимовим пейзажем у Карпатах, і в постскриптумі: "Пишіть, що Вам треба. Чим Вам допомогти? ˂... ˃ Через два роки мене перевели на примусове лікування до Львова, де Олена відвідувала мене, а по виході зі спецлікарні ми одружилися, і я зрозумів, що ці слова з першого постскриптуму були її девізом і домінантою її життя" (1).

У жовтні 1979 року стає членом Гельсинської групи (УГГ). У заяві про вступ написав: "Досить рано я дійшов істини, що не в перемозі суть людського щастя, а в жертовності задля неї" (1).

Третій арешт (1980-1985 рр.)

12 березня 1980 року арештований і відправлений досиджувати термін за вироком 1968 року: 8 місяців таборів і 5 років заслання (Кучино, Пермська область). 1985 року повертається в Україну: "Донині важко збагнути, як ми вистояли. У своєму патріотизмі, у своєму націоналізмі, аби не зрадити Ідеї, аби не заплямувати Чести учасника святої боротьби! З подивом дивлюсь на себе, того шмаркача, який в руках таких досвідчених катів не назвав жодного прізвища, жодної явки, жодної хати. Після безперервних допитів і катувань мене кинули, як лантух, в машину, а з машини – в підвальну камеру на Лонського. Я довго був там, де сонце ховається за обрій і більше не сходить... Я відбував у критках, дурдомах, таборах, я сидів по карцерах, по бурах. А плакав хіба в "Невольницьких плачах". Я боявся хіба що розминутися з Честю! Я ніколи нікому не свідчив, я за всі терміни не написав катам жодної заяви! Я був завжди й понині гордий з того, що я – український націоналіст!" (1).

Проте цих кіл пекла було ще не досить: попереду чекала найбільша особиста трагедія, яку треба було побачити впритул на власні очі:

"2 лютого 1986 року, якраз повернувшись із Сибіру, ми вперше (з дружиною Оленою Антонів – І.Ф.) пішли до близьких нам Дашкевичів привітати пані Люду з днем народження. О 20 годині 5 хвилин фатальний збіг обставин позбавив Олену життя. Вона лежала навзнак поперек дороги, а там, де мала бути голова, лишилася приліпленою до асфальту шкіра з обличчя" (1).

Згодом під колесами вантажівки загине і перший чоловік Олени Антонів В'ячеслав Чорновіл, а їхній син Тарас стане членом Партії регіонів – промосковської та антиукраїнської сили. Єдине добре, що батьки цієї ганьби вже не побачили. Можливо, перевернулись у домовинах.

Діяльність в Україні: націоналістична і релігійна

З 1987 року – секретар УГС, 1990 р. створив політичне об'єднання "Державна Самостійність України" з базовою ідеологією націоналізму. Засновав журнал "Українські проблеми" (Стрий).

Від березня 1990 року очолював Провід ОУН (б) в Україні. Став співініціятором створення Всеукраїнського Братства вояків ОУН-УПА ім. Р. Шухевича. Від 1979 року опікувався відновленням УГКЦ, співпрацював із Комітетом захисту УКЦ, був серед делегатів до Москви 1988 року в справі легалізації УГКЦ.

Відтак 28 листопада 1989 року Рада міністрів УРСР проголосила заяву про можливість реєстрації своїх релігійних громад – Церква вийшла з катакомб (5, с. 171).

Ініціював відновлення жіночого монастиря в Гошеві, добившись від Болехівського лісокомбінату передання земельної ділянки для монахинь. Саме ці сестри-монахині доглядали його впродовж липня-вересня 1991 року після перенесеного інсульту. Відійшов у Вічність за місяць після проголошення Акта про незалежність України...

"Мусимо усвідомити, що наш порятунок – у нашій любові до нашого народу, мови, звичаїв. Що наш порятунок – в усвідомленні нашого ворога, якого мусимо з любов'ю чи без неї вигнати з нашої землі. І в тому нема нічого неприродного, такого, що суперечило б загальнолюдським поняттям про справедливість чи міжнародному праву" (2, с. 109-110).

Гей, не журися зелена діброво,

Сум на вершині своїй не гойдай.

Все воскресає на світі наново.

Чом не воскресне порубаний гай? (3, с. 71)

8 листопада 2020 року З. Красівському відкрито пам' ятник у Моршині.

Література

1. "Вона мене за муки полюбила". Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/columns/5ba8cdadc1563/ (дата звернення 11.09.21)

2. Дороговкази Зеновія Красівського. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2021. 111 с.

3. Красівський З. Невольничі плачі. Брюссель: Література і мистецтво, 1984. 144 с.

4. Красівський З. Післямова. Невольничі плачі. Коломия, 1995. С. 100-102.

5. Островський В. Участь Зіновія Красівського в процесі легалізації та утвердження УГКЦ. Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, 2014. Вип. 40, с. 169-172.

6. Сверстюк Є. Добрий лицар у сиарому панцирі. На святі надій. К.: Наша віра, 1999. С. 491-499.

7. Український інститут національної пам'яті. 1929 – народився Зеновій Красівський, поет, політв'язень радянського режиму. Режим доступу: https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lystopad/12/1929-narodyvsya-zenoviy-krasivskyy-poet-politvyazen-radyanskogo-rezhymu (дата звернення 11.09.21).

8. Якібчук Марія. Творчість Зеновія Красівського та Ярослава Лесів: національний вимір людської екзистенції. Українська література в загальноосвітній школі. 2011. N12, с. 12-15.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.