Різдво на Дорошенка у Львові...
На Різдво вирушили з донечкою до середмістя Львова, аби показати нашій Евоньці Дідуха. Йдемо вулицею Дорошенка. Бачу, що посеред вулиці на колінках сидить ошатно одягнена дитинка років 4-х. Люди, поспішаючи минають дитинку, часом озираючись, часом ні... Підходимо впритул. Бачу заплаканого хлопчика. Запитую:
- Ти загубився, Сонечко? Де Твоя матуся?
Роззираюся довкруж, аби побачити можливо відійшлу до крамниці маму. Не бачу. Гладжу малятко по руцях. Підіймаю його з колінок. Кажу, що йдемо шукати маму. Чемно слухається. Ледве щось бурмоче під носик. Помаленьку рушаємо... Бачу, що на віддалі метрів ста стоїть пані, сперта на поруччя при дорозі. Поруч велика торба і наплічник. Інтуїтивно цілюся на неї зором. Наблизившись з дитинкою до неї, запитую:
- То Ваш хлопчик?
- Так. Мій. Він не має сили йти. Я теж.
- Звідки Ви?
- З Дніпра. Йдемо пішки з вокзалу. Шукаємо гостел у Львові, де замовили місце. Не можемо його знайти, хоч карта показує, що він тут, поряд.
Спокійно видихаю. Слава Богу, дитинка знайшла маму. Шукаємо спільно. Телефонуємо в гостел, просимо вийти нам назустріч, бо реально не можемо знайти тої Банкової вулиці (по якій я сотні разів ходила, але не знала, що то вона). Вийти нас зустріти відмовляються. Пропонуємо заплатити за це. Не чують. З картою ради не даємо. Я без окулярів.
Беру дитинку на руки. Переходимо дорогу. Садимо геть сонне і знеможене малятко на сходи якоїсь крамниці. Йду сама по Дорошенка шукати гостел. Влітаю в якусь ймовірну браму і запитую чоловіка, що виходить звідти:
- Чи не тут, бува, гостел? І де та, до лиха, Банкова вулиця?
Чарівний пан не галицькою говіркою нарешті чітко повідомляє, що це перпендикулярна до Дорошенка. Запитую:
- Ви звідки?
- З Запоріжжя.
Регочемо: запоріжець веде корінну львів'янку рятувати маму з синочком з Дніпра.
По дорозі невідь звідки долучається чарівна незнайома панна:
- Дякую Вам за "Ген українців". Ви змінили моє життя і моєї родини. Всіх своїх друзів підсадила на ваші програми...
Біжучи з паном із Запоріжжя, дякую панні і запитую:
- Ви звідки?
- З Криму...
Обіймаємось очима, повними сліз.
Нарешті прибігаємо до наших дніпрян. Пан із Запоріжжя хапає торби пані з Дніпра, я маленького хлопчика. Гостел уже поряд. Маленьке сонечко знеможене падає на східці. Матуся плаче з радости. Впізнає. Плаче ще дужче. Пан із Запоріжжя – просто лицар першопрохідник у старовинному Львові, де я ніколи не використовую гугл-карту і не відчитую неісторичних назв вулиць. Обмінюємось координатами. Далі змучена матуся з синочком прямуватимуть до Чехії...
Господи! Дай нам сили вбити ВСІХ наших ворогів, аби наші діти не падали знесилені і мертві на дорогах наших міст.
Отаке було Різдво 7 січня у Львові, коли на вулиці великого соборника гетьмана Дорошенка зустрілися заблуканий Львів, забомблене Запоріжжя, заракетений Дніпро і забавовнений Крим.
Парадокс, але ніколи не був мені такий рідний Львів, як зараз. Бо тут фокус усієї України, що боронить своє право БУТИ. І БУДЕ, поки світ стоїть. Бо ми разом. До перемоги, код якої 2023.
