СЛОВАЦЬКО-УКРАЇНСЬКЕ ПРИТЯГАННЯ...
Про науку і студентів
Упродовж 18-20 жовтня 2023 року в Інституті україністики філософського факультету Пряшівського університету тривала конференція на тему "Словацько-українські взаємини в галузі мови, літератури та культури у Словаччині та в центральноевропейському просторі", приурочена до виняткової дати: 70-ліття україністики у Пряшеві – землі, що досі дихає українськими лемківськими говірками, зберігаючи історичну тяглість поколінь, виявлену в нероздільній (а не хибно протиставній – русини / українці) етносамоназві русини-українці.
Конференція відбувалася в непевний час нещодавньої перемоги у Словаччині промосковських сил та масованої антиукраїнської брехливої пропаганди українофобського спрямування. Такий політичний контекст проведення конференції лише підсилює її історичну вагу та непроминальне значення для зміцнення українсько-словацьких взаємин, за що виняткова подяка директорові Інституту україністики пані Ярмілі Кредатусовій та її колективові, деканові філолософського факультету пані Беаті Балоговій, а відтак Міністерству освіти, науки та спорту Словацької Республіки, що здійснило підтримку цього форуму в межах проєкту "Словацько-українська міжкультурна комунікація та її покращення через професійний та художній переклад".
Окрема подяка Надзвичайному і Повноважному Послові України в Словацькій Республіці панові Мирославові Кастрану за участь у конференції і блискучий виступ із належними державотворчими та переможними посилами, що нагально потрібні в загальному націєцентричному ідеологічному полі України та поза її межами.
Мала за честь виступити на пленарному засіданні з актуальною доповіддю "Англіїзація як виклик культурі української мови", де зазначила, що запозичена лексика не просто складник неминуче оновлюваної лексичної системи мови – це ідеологічний вектор розвитку країни. Англізми потрібні хіба тоді, коли нема своїх відповідників. І понад то: коли своїх нема – їх треба створити, як творять англійці питомі загальновживані та авторські неологізми. Варто брати приклад з самодостатньої нації, щоб "своїм життям до себе дорівнятись" (Леся Українка), а не уподібнюватися хоч до когось. Чужомовний процес номінації є синтезом позамовних та внутрішньомовних чинників, що переважно занурені в суб'єктивні (переважно хибні) уявлення українців про речі та явища, покладені в основу номінацій. Звідси безпрецедентна хвиля англізмів на зразок блекаутів, локдаунів, кейсів, аб'юзерів, коучів, стейкголдерів, факапів, лайфгаків та донатів. Саме протиставлення чужого – свого є надійною платформою для розбудови свого і вивчення чужого національно-культурного простору. Трактування запозичень крізь призму національного принципу та моделі рівноваги чужих та питомих лексем (як постійної актуалізації власних можливостей, а не звернення до готових чужих моделей) відкриває перед власною мовою постійний шлях до оновлення і перспективи. Відтак це стає запорукою невичерпних можливостей власного мислення, словотворення, синтагматично-парадигматичних відношень, першорядности своєї мови як основної операційної системи існування нації й держави. Культура мови – це культура національного буття нації.
Звісно, я не побачила в рекламному (зокрема в назовництві) публічному просторі Пряшева та Кошіце такого засилля англізмів, як в Україні.
Упродовж нашого наукового Форуму працювала низка секцій: мовознавча, дидактично-мовознавча, літературознавча та культурологічна, де доповідали україністи з України, Словаччини, Польщі, Хорватії, Чехії, Німеччини, Угорщини. Проблематика мовознавчих студій – від впливу війни на наш лексикон як національне буття (Ірина Багмут, Оксана Ватаманюк), зіставних словацько-українсько-англійських перекладних паралелей (Ірина Шпітько, Наталя Петріца, Леонід Черноватий, Леся Буднікова, Марія Чижмарова, Вероніка Дадайова, Алла Архангельська, Галина Кузь, Зузанна Слободова, Сильвія Ґралюк, Наталія Колесник, Людмила Ромащенко), діялектології (Мирослава Гнатюк, Вероніка Баньоі, Йосиф Вархол і Надія Вархол) до внутрішньоструктурних теоретичних та галузевих мовних явищ (Світлана Пахомова, Софія Булик-Верхола, Ольга Заневич, Іванна Слівкова, Лілія Харчук, Неоніла Зайченко та Ольга Паламарчук, Зоряна Гілецька, Петер Женюх, Оксана Микитюк, Алла Ярова).
Літературозначі та культурологічні студії охоплювали персонологічний (Мирослав та Олександра Трофимуки, Андрій Кислюк), текстологічний (Оксана Тиховська, Марина Бабенко-Жирнова, Адріана Амір) та історико-культуроносні зіставні контексти (Ростислав Касьяненко, Людмила Ромащенко, Валерія Завадська, Любов Гундер, Віолетта Дутчак, Ольга Фабрика-Процька).
Проте не менш важлива присутність студентів-україністів на пленарному засіданні, що під керівництвом Галини Кузь підготували зворушливу та високоідейну композицію з сучасних віршів про московсько-українську війну. Зізнаюся, що перейтися коридорами Пряшівського університету без зустрічей і відрухових розмов та світлин зі студентами було неможливо. Вони зграйками підбігали поспілкуватися, подякувати, що тримаємо небо України, і просто обійняти один одного... Передусім це студенти з України (понад 300 осіб), що навчаються на германістиці, біології, політології, і, звісно, україністи (понад 200). Вони ж насправді тримають небо нашого Майбутнього. Саме війна занесла їх сюди з Дніпра, Донецька, Кам'янського, Кривого Рогу, Черкас та ін. Ми вельми вдячні Пряшівському університетові за інтелектуальний прихисток для нашої молоді, яка, сподіваємося, повернеться в Україну, повна знань, умінь та пориву відбудовувати рідну і закривавлену країну. Бо так вже раз було. Понад 100 літ тому, після прогри наших національно-визвольних змагань президент Чехо-Словацької Республіки Томаш Масарик люб'язно відкрив браму своєї країни для українців, яким загрожувала смерть після окупації України московськими більшовиками 1921 року. Тут вони не лише навчалися, але створили низку націоналістичних організації на зразок Легії Українських Націоналістів (голова Микола Сціборський), з якої згодом виросла ОУН (1929 р.), відтак УПА, а сьогодні онуки упівців захищають Україну і всю Европу від тої самої московської орди. Студенти дуже уважно слухали про ці історичні паралелі. Можливо, за десятиліття хтось із них напише фундаментальну працю про історичну Чехо-Словаччину 20-х років ХХ ст. як топос українського націоналізму порівняно з сучасним вибухом московсько-української війни і вимушеною еміграцією українців. Деякі з викладачів припускають, що точно повернеться 30%, ще так само вагатиметься, але не менше 30% – асимілюється. Серед моїх співрозмовників були винятково ті, що є впевненими тимчасовцями. Я ж була безмежно щаслива, що наша красива молодь, діти нашої героїчної України, мають всі можливості, аби навчатися не під вибухи бомб і ракет, не під завивання тривог і не в умовних укриттях...Але вони просто мусять мати відповідальність перед тими, хто сьогодні в Україні віддає своє життя за нашу державність та національну ідентичність. Батьківщини не обирають, як і батьків...
Про побут, мову і почуття
Їхали з колегами на конференцію з тривогою через зміну політичного ландшафту в Словаччині. Проте ворота цієї країни відкривалися через розкішно-веселі діялоги з прикордонниками про вигадливу "пачушку" замість коробочки – мови творять чудеса взаємин. А коли в Кошіце, відразу на гостинці, тебе зустрічають несподівані українці, що кидаються максимально допомогти всім можливим – від цукерок і печива до чогось міцнішого, – і примусово фундують усім нам дорогу до Пряшева... (дякую, дорога пані Роксоляно), то це свідчить про невичерпні запаси добра в добрих людей.
А далі ти просто впираєшся в Центр допомоги українцям відразу на вокзалі, і до тебе підходить премила панночка і пропонує свої доброчинні послуги. З'ясовується, що це Настя з Дніпра, яку занесла сюди страшна, але національно-визвольна війна, і Настя не просто тут навчається, а щоразу зустрічає потяг з України, аби допомогти прибулим – повечеряти, розташуватися чи знайти координати наступного переїзду. Це вражає. Коли від'їздили додому, пощастило знову зустрітися з Настею і побажати якнайшвидшої зустрічі в переможній Україні.
Звісно, заходили в кав'ярні, де не бачили стравоспису (меню), продубльованого англійською мовою, бо кожна притомна країна живе і творить передусім для себе, а не як у Львові, де навіть зупинки в комунальному транспорті з ментального підхлібства дублюють по-англійському...
Не менш показовий діялог у крамниці. На запитання, скільки коштує хустка, відповіли, що 12 еврів, і перепитали, чи ми не з Польщі. Коли довідалися, що з України, то еврів вже вісім... Вже коли від'їздили, то в сакральному місці підримки українців, на гостинці, пан поганою українською мовою (очевидно, місцевий словак) запитав, чи ми всім задоволені і ствердив, що ми обов'язково переможемо.
Але є й інше, коли тут, на святій землі Людовіта Штура – кодифікатора народної словацької мови, біля пам'ятної дошки якому я мала щастя сфотографуватися в Кошіце, – звучить московський язик від прибулих з України. Це дає повне право словакам називати нас з московитами одним народом, що, власне, і робить путін. Саме ось ця москворота гидь, яку розплоджено в Україні через нікчемну й угодовську мовну політику, є сьогодні однією з основних причин зменшення підтримки України за кордоном. Це дає козир у руки московським прихильникам у Словаччині аргументувати своє трактування війни в Україні як "громадянського конфлікту" чи "звільнення її від фашистів". Якщо ці москвороті "українці" не здатні були в Україні засвоїти Шевченкових мовних імперативів, то хай у Словаччині почують словацького письменника Владимира Минача, що наприкінці 1992 року зазначив: "У нас спочатку завжди було слово. І подібно до цього біблійного слова, що стало творенням, словацьке слово найповніше виразило народну волю, було справою понад усі справи...Слово було єдиною зброєю, причиною і наслідком..." (див. Ірина Фаріон. Слово – меч духовний. Добірка мовних плакатів. Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2012).
Ці слова письменник промовив після того, як на початку 90-х років ХХ ст. економічна ситуація у Словаччині погіршилася, і саме тоді словаки зосередили свої зусилля на розв'язанні мовного питання. І як вислід – 1 вересня 1992 року після довгих митарств у Конституції Словацької Республіки словацькій мові надано статус державної. А у нас і досі декому навіть ракети в спальні не допомогли у вправлянні щелепи, і вони свою ментальну хворобу рабської залежности від окупанта понесли по світах. Як казали мені студенти, основний принцип їхніх викладачів у Пряшівському університеті – "У Словаччині – словацькою!". Це і є справжні продовжувачі справи Людовіта Штура.
Не меншу відразу в Словаччині, зокрема в Братиславі, викликають так звані біженці на предорогих автівках, що роз'їжджають затишними вулицями країни, яка аж ніяк не зобов'язана миритися з чужим облудством та претензійним хамством, прикритим страшною війною...
Словом, добігав останній конференційний день, що обійняв нас дивом задимлених Татр та імлистих озер. Не меншим був чар наших взаємин, як і посилене й натхненне бажання кожного з нас, науковців, хоч у якій країні перебуваємо, творити вертикаль нашої україністики як одну з цеглин великої української перемоги, що, без сумніву, стане перемогою всього вільного світу.
Видатний український географ та автор ідеї створення криниці знань про нас "Енциклопедії українознавства" Володимир Кубійович, що також працював на закордонні, зауважив, що "найкращою зброєю поневоленого народу в часи миру є наука". Додам, що в час війни наука має не менше значення на міжнародних форумах, як і зброя на лінії вогню.
Доземний уклін усім організаторам Міжнародної конференції "Словацько-українські взаємини в галузі мови, літератури та культури у Словаччині та в центральноевропейському просторі" і до натхненної праці на ниві непереможної україністики. Нехай, попри ситуативні політичні вітри, міцніють словацько-українські взаємини задля утвердження ідеалів Правди та національної ідентичности кождного народу, вільного від тиранії загарбників.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
