Григорій Сковорода крізь призму національних ідей (з нагоди відходу в Безсмертя 29 жовтня 1794 року)

Московсько-українська війна, що має понад тисячолітній характер (від 1169 року) із загасанням та особливими вибухами, зокрема тепер, у 301 рік від дня уродин та 229 років від дня відходу в Безсмертя Григорія Сковороди, вимагає розглядати спадщину мислителя в контексті національної ідентичности, а не лише морально-етичних, філософських, педагогічних та літературних вимірів. Промовисто й те, що саме в рік 300-літнього ювілею 6 травня 2022 року цілеспрямована московська ракета зруйнувала Національний літературно-меморіяльний музей філософа в селі Сковородинівка на Харківщині. Ворог завше б'є передусім по ідейно-духових та духовних символах свого антагоніста. Як зауважує сучасна найпотужніша мислителька, філософ, письменниця і художниця Емма Андієвська, "Кожна доба інакше унаправлює свої ліхтарі на ті самі явища. Масовості не завжди доступний дух. До духу йдуть лише одиниці, хоч теоретично це може робити кожен. І все ж не кожному може бути зрозуміло те щось, що має велику вартість" [1, с. 35-36].

Наше завдання розкрити цю високу вартість саме національного Духу Григорія Сковороди, попри те, що чимало дослідників аналізували цю проблему на зразок літературознавця Л. Ушкалова [10, т. 10, с. 307-323; 9], мовознавця і літературознавця Юрія Шевельова [14, с. 177-211], письменника та літературознавця Валерія Шевчука [18, c. 593] і особливо мовознавця Лідії Гнатюк [2] та ін.

Серед наших завдань – проаналізувати етномовну та історичну свідомість мислителя, що є вертикаллю буття кожної людини як представника етнонаціональної спільноти, бо саме велич національного таланту стає на службу глобальним потребам. На думку неоднозначного поціновувача мови філософа Тараса Шевченка, який "списував Сковороду", і водночас наголошував, що Сковороду "збила з пливу латинь, а потім московщина", – вірність своїй національності ¬ – це така риса, "що благородить людину навіть неблагородну" [15, с. 439; 16, с. 89;17, с.7].

Основний методологічний принцип дослідження національного контексту мислителя як синтезу його етнонаціональної та мовної свідомости, що виявлена в його власних мовних судженнях та самій мові, полягає в розкритті історичного тла – цієї "ночі бездержавности" [6, с. 57]. Це вмотивовує потребу не переносити теперішні ідейно-ціннісні вартості на добу зловісного для українців ХVIII сторіччя. На цьому принципі історизму слушно наголошує Освальд Шпенґлер: "Перше, що людину зустрічає як невідхильність її долі, а чого ніяка воля не може змінити – це час і місце її народження: кожний своїм народженням є врослий у якийсь нарід, у якусь релігію, якийсь стан, якийсь час, якусь культуру...Самим фактом народження одиницям є визначена їх вдача і обсяг можливих завдань, в межах яких вони мають право свобідно вибирати...Визначена людина живе так, що її існування є жертвою її ідеї" [цит. за 5, с. 349].

Отож історичним тлом життя Григорія Сковороди, що обійняв собою майже все ХVIII сторіччя від 1722 до 1794 року, було московське знищення всіх політичних українських інституцій, а відтак насильний перехід до іншого мовно-культурного існування:

1. Ліквідація Гетьманату (1764-1765) і створення Малоросійської губернії на чолі з московитом П. Рум'янцевим замість останнього гетьмана Кирила Розумовського, що був коротким "ґалянтним" епізодом (1750-1764) [6, с. 62].

2. Московсько-турецька війна (1768-1774), яку допомогли московитам виграти українці.

3. Ліквідація Запорозької Січі 16 червня 1775 р.: сербський генерал Текелія, вертаючись з османського походу, оточив Січ, виконавши вказівку московської імператриці Єкатєріни.

4. Коліївщина (травень 1768-червень 1769 рр.) як вибух національно-визвольного повстання.

5. Закріпачення селян Лівобережжя і Слобожанщини, на які поширили московські закони від 14 травня 1783 р.

6. Митрополит Київський і Галицький (1783-1796), ректор Києво-Могилянської Академії Самуїл Миславський 26 жовтня 1784 р. на вимогу Сенату запровадив викладання в академії російською мовою і предмет "російскоє краснорєчіє". За його ж наказом з 13 лютого 1786 р. російська стає єдиною мовою викладання у КМА! [4, с. 37-38]. Саме з ним у Києво-Могилянській академії і навчався Сковорода, обравши діяметрально протилежний шлях супроти свого однокурсника, який згодом, 1769 року, змусить Сковороду звільнитися з посади викладача.

7. Перший етап змосковщеної Слобожанщини: від суржика після 1720 року з українською перевагою до переходу на московську мову в половині ХVIII ст.

І ось на тлі цієї "ночі бездержавности" Григорій Сковорода заявляє, що "Русь неруська бачиться мені диковинкою, подібно тому, коли б народилася людина з риб'ячим хвостом або з собачою головою... Всяк мусить пізнати свій народ і в народі себе. Чи ти рус?... Будь ним...Чи ти лях? Лях будь. Чи ти німець? Німечествуй. Француз? Французюй. Татарин? Татарствуй. Все добре на своєму місці і в своєму лиці, і все красно, що чисто, природно, що не є підробкою, не перемішано з чужим по роду" [19, с. 19]. Для нього космополіт уподібнювався собаці з езопівської байки, "яка навмисне випустила шматок м'яса і плигнула в річку, щоб вловити його тінь". Звідси промовистий патріотичний вірш історичної тематики, що сягає подій національно-визвольних змагань під проводом Богдана Хмельницького:

"De Libertate" ("Про свободу")

Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,

Проти свободи воно лиш болото.

О, якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане-герою!

Чи не найбільше дискусій в контексті мовної свідомости Григорія Сковороди викликає мова його творів, про яку показово висловився наш видатний класик Іван Франко: "Можна би сказати, що се старий міх, налитий новим вином. Все в ньому: пригоди і спосіб життя, вдача, мова, форма писання – все має отой двоїстий характер, являється мішаниною старої традиції з новим духом" [13, с. 434]. На перший погляд, складно не погодитися з такою думкою, якщо оцінювати мову мислителя з позицій нової доби, яка переможно вийшла на кін історії за чотири роки після його смерти з виходом народномовної "Енеїди" Івана Котляревського 1798 року, а також ще за його життя видрукуваного народномовного збірника релігійних піснетворів 1790 року "Богогласник" у Почаєві. Отже, як слушно зауважив Леонід Ушкалов, Сковорода "був українською людиною, що стояла на зламі двох світів – старої та новітньої України" [11, с. 179]. Своїм гібридним мовним кодом, з огляду на мовну свідомість Шевченкової і нашої доби, Сковорода сповна належав до традиції так званої слов'яноруської мови з її церковнослов'янським підложжям, що з половини ХVIII століття зливало цю мову в московський контекст, створений на цій же основі. Проте, як слушно зауважує законодавець сучасної мовної норми Олекса Синявський, "твори Сковороди треба читати з українськими звуковими прикметами" [цит. за 2, с. 63].

Головний лінгвонаслідок другої половини XVII-XVIII ст. полягав у повному витісненні книжної давньоукраїнської літературної мови з ділової сфери, позаяк скасовано Гетьманщину, і у створенні так званої слов'яноруської (словенороської) мови, що сягала своїми початками XVI століття, а саме другого церковнослов'янського впливу. Ця мова виникла як заступлення староукраїнської (руської) мови церковнослов'янською (кінець XVII – початок XVIII ст.), остання з яких була основою і знаряддям творення московської культури. Себто почав формуватися "общерусский язык" і саме з допомогою своїх, вірнопідданих типу Лазаря Барановича, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича та ін., що, піддавшись спокусі на чуже і збагнувши незрозумілість староукраїнської мови для московитів, почали писати штучним мовним витвором, опертим на спільну для церкви (хоч у різних адаптаціях) церковнослов'янську мову [12, с. 204.]. Слушною є думка мовознавця Віталія Русанівського, що це "не пряме продовження старої української, а якісно нове явище, покликане репрезентувати собою єдину східнослов'янську літературну мову" [7, с. 131]. Згодом, в історичній перспективі, витворення цієї штучної і хибної "східнослов'янської єдности" призведе до втрати української політичної суб'єктности, відтак української ідентичности та глибокої кризи в українському державотворенні.

Як зауважує дослідниця мови Григорія Сковороди Лідія Гнатюк, "всі старослов'янізми та староруські елементи, які увійшли до нової російської літературної мови, а той процес почався саме у XVIII ст., були також притаманні староукраїнській книжній мові" [2, с. 63 ].

Так лінгвоцидна друга половина XVII століття, а особливо XVIII століття, поміщені в простір тримовности: давньоукраїнської (руської), що сягає давньокиївських часів, слов'янороської, або церковнослов'янської московської адаптації та народної української – парадоксально виплекали народну українську мову, елементи якої безсумнівно присутні в спадщині Григорія Сковороди. Про мовну еклектику пізньої доби Бароко і її відображення в спадщині мислителя пише його біограф Михайло Ковалинський: "...є багато листів його слов'янською, латинською, грецькою мовою Як писав він для своєї сторони, то й вживав іноді малоросійські говірки й правопис, вживаний у малоросійській вимові; він завжди любив природну мову свою і рідко змушував себе спілкуватися іноземною мовою; грецькій надавав перевагу перед усіма іншими" [8, с. 43].

Натомість сам Сковорода в латиномовному листі до Г. Якубовича від 22 серпня 1758 року так оцінює присвячену адресатові пісню: "Правда, наша пісня майже зовсім селянська і проста, написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що при всій своїй простонародності і простоті вона щира, чиста і безпосередня" [2, с. 47].

Знаково й інше. В останній рік життя Сковорода проживав у селі Пан-Іванівка в домі колезького радника Андрія Ковалівського, що був вітчимом майбутнього засновника Харківського університету Василя Каразина. Як зауважує Євген Маланюк, цей університет (1805 р.) насправді був відкритий з ініціятиви Григорія Сковороди заходами його учнів. Жертви на новий університет, після заклику Василя Каразина (1802 р.) посипались головно від учнів Сковороди, його знайомих та приятелів і сягнули великої суми 400. 000 карбованців. Безперечного впливу від Сковороди зазнав і батько нового українського письменства Іван Котляревський, як і засновник нової української прози харківець Григорій Квітка-Основ'яненко... [6, с. 63; 3, с. 255]. Університет став осердям нової доби – українського Романтизму, ідеологічним підґрунтям якого стала народна мова, що зі Слобожанщини поширилася всією Україною. В умовах колоніяльного поневолення України і належности її Заходу та Сходу до різних імперій мова набирала визначального політичного характеру і була головним чинником етнонаціональної соборности. Таким способом уже безсмертя Сковороди писало новітню нашу історію живою народною мовою як основного кордону передусім з московським світом.

Отже, Григорій Сковорода своєю мовотворчістю та історичною свідомістю є яскравим представником доби пізнього Бароко як з огляду на використання різних мов – латинської, грецької, книжної української та церковнослов'янської, так і внутрішньомовного гібридизму як способу пристосування до нових московсько-колонізаційних обставин. Він був "дитям свого часу" та адресував твори передусім освіченому середовищу, що на ту пору, з огляду на московськомовну систему освіти, поступово приймало мову колонізатора. Водночас морально-етична спрямованість його спадщини свідчила про вихід української ментальности на показовий рівень самопрезентації: "всяк мусить пізнати свій народ і в народі себе".

Суперечність між старою мовною формою та новим національно закоріненим смислом була розірвана відразу по смерти філософа, що свідчить про підготовлений Сковородою ґрунт для нового часу з народною мовою в основі, що розтягнувся на десятиліття. Мислитель, перефразовуючи апостола Якова, залишив нам ідеалістичний посил детермінованого зв'язку між мисленням та мовою, почуттям та дією, де пружиною будь-якого розвитку є невидимий світ наших почуттів, знань та переконань: "А коли апостол Яків каже, що маленька частинка – язик, а наче стерно кораблем, володіє цілим тілом, – то чи не думка рухає й править тілом? Дрібна частинка язика є лиш видимою тінню і наче руханий повітрям дзвіночок годинника, а сама пружина й сутність є думкою. Думка є невидимою головою язика, насінням ділу, коренем тіла. Думка є невгамовний язик, неослабна пружина, безперервний рух, що рухає й носить на собі, наче зотлілу ризу, тлінний тілесний бруд, що прилип до своєї думки й зникає, наче тінь при яблуні невидиме сильніше від свого видимого і від невидимого видиме залежить..." [ 8, с. 321].

Так і невидимий тілом Григорій Сковорода і за 301 рік від своїх уродин повертає українців до кореня національних смислів.

1. Андієвська Емма: Життя і творчість: біобібліографічний покажчик. Донецьк, Східний видавничий дім, 2008.

2. Гнатюк Лідія. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції. Монографія. Київ: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2010. 446 с.

3. Єфремов Сергій. Історія українського письменства. Видання четверте, з одмінами й додатками. Ню Йорк, 1991.

4. Кубайчук Віктор. Хронологія мовних подій в Україні (Зовнішня історія української мови). Київ "К.І.С.", 2004. 168 с.

5. Ленкавський Степан. Український націоналізм. Твори. Том 2. Ідеологія. Філософія. Івано-Франківськ: Лілея НВ, 2014. 480 с.

6. Маланюк Євген. Книга спостережень. Статті про літературу. Київ: Дніпро, 1997. 427 с.

7. Русанівський Віталій. Історія української літературної мови. Київ: АртЕк, 2001. 391 с.

8. Сковорода Григорій. Пізнай в собі людину. Львів, 1995. 525 с.

9. Ушкалов Л. Світ українського барокко: філологічні етюди. Харків: Око, 1994. 109 с.

10. Ушкалов Л. Світи Григорія Сковороди в дзеркалі семіотики. Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія. 2004а, т. 10, с. 307-323. (Рецензія на книгу)

11. Ушкалов Л. Сковорода та Україна: варіації на тему Дмитра Чижевського. Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія. 2004б. Т. 10, с. 163-184.

12. Фаріон Ірина. Мова – краса і сила. Суспільно-креативна роль української мови в ХI – середині ХIХ ст. Монографія. 5-те видання, зі змінами і доповненнями. Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2021. 224 с.

13. Франко Іван. Сочинения Григория Саввича Сковороды. Зібрання творів: у 50 т., К.: Наукова думка, т. 29, с. 434-438.

14. Шевельов Юрій. Попередні зауваги до вивчення мови та стилю Сковороди. Записки Наукового товариства імені Шевченка. Том ССХХХIХ. Праці Філологічної секції. Львів, 2000, с. 177-211.

15. Шевченко Тарас. Кобзар. Київ: Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2001.

16. Шевченко Тарас. Щоденник. З російської переклав Олександр Кониський. Київ, 2003.

17. Шевченко Тарас. Другий "Кобзар". Поезії 1843-1847. Дніпродзержинськ, Видавничий дім "Андрій", 2010.

18. Шевчук Валерій. Муза Роксоланська: Українська література ХVI-ХVIII століть: У 2 кн. Книга друга: Розвинене бароко. Пізнє бароко. Шевчук. К.: Либідь, 2005. 728 с.

19. Яременко Василь. Життя і слово Григорія Сковороди. Сад пісень. Вибрані твори. Київ, 1983, с. 5-20.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.