Юрій Сиротюк. ВОЇН про москвоязичіє у війську

Повернувся з позицій. Саме у День української писемності і мови (за старим стилем).

Неприємно вражений черговим "мовним срачем".

Думав, для всіх уже очевидно, що російсько-українська війна – це війна ідентичностей.

Мова – основа нашої ідентичності. Головний обʼєкт агресії ворога.

Дивно, коли і далі говоримо про це на 33-му році незалежності в умовах екзистенційної війни, і далі "лагідно" українізуємося всередині, тоді як ворог геноцидно русифікує на окупованих територіях.

Але жахливо, коли на правильне за змістом і для когось, як завжди, викличне за формою твердження про значення мови Ірини Фаріон, отримали відповідь очевидно неправильну за змістом і неприпустиму за формою.

Переходити на путіноязичіє і брутальні мати до жінки неприпустимо. Тим більше – для офіцера української армії і для формації, народженої російсько-українською війною.

Ніколи в нашій історії не було природнього етапу впровадження путінського язика.

Це віками робилося насильно, етноцидно.

Дивно, звісно, коли путіноязичні принципово залишаються ті, хто народився після закінчення совєцької окупації. Кому і далі бути комфортно в імперському язиковому рабстві. Хто під різними приводами, переважно психологічного характеру, тримається як той стокгольмський заручник свого ґвалтівника.

Тому тішитися цим точно не варто.

Тим паче, це один з головних аргументів для агресії ворога.

Гордий, що в нашому підрозділі під час перемовин по рації 99,9% – спілкування українською.

А як інакше в окопі на позиції розрізняти де – свій, а де – чужий. Це ж елементарне правило виживання.

Є звичайно випадки, коли деякі офіцери зловживають своїм статусом і практикують путіноязичіє.

Намагаюся, прошу, вимагаю говорити зі мною українською.

Не тільки тому, що цього вимагає Статут і Закон, а тому що у війні ідентичностей це суперпринципово.

Двічі на війні довелося скористатися "принципом жоріна", правильно скористатися. Перший раз, коли наш мпзешник, який просидів три місяці у підвалі в Торецьку і вже ветераном війни повернувся "дамой в Адєсу – прінціпіальна разгаварівал па путінскі".

На моє прохання говорити зі мною українською – він теревенив, що через таких, як я, почалася війна. На вимогу дотримуватися статуту, відповів брутальною відмовою. Довелося пояснити йому зрозумілою для нього – путінською.

Ще одного разу кадровий офіцер (близько 20 років на контракті в ЗСУ) намагався давати якісь накази путінською. Оскільки на бойові він принципово не їздив і вся війна зводилася до війни з алкоголем, був змушений послати його за кораблем зрозумілою йому мовою.

Своїми вчинками не тішуся. Хоч вони були правильними за змістом і неправильними за формою.

Путіноязичним матом перевагу українській мові та ідентичності не забезпечиш.

Та ще огидніше бачу практику масових доносів на Фаріон. Студенти, аспіранти, прогресивна громадськість, ви б так активно протестували, коли очільник Львова у 2014 році заявив, що війна програна і тепер "Львов гаваріт па-рускі". Або коли російські олігархи зі своїми агентами робили Альфаджазфест.

Але ні – у дивний спосіб ви стали на бік головних фаріонофобів у Кремлі.

Наслідувати павліків марозових огидно.

І все ж нині, у день української писемності і мови, гордий, що тримаюся мови своїх батьків і дідів, що виховую україномовних дітей, що борюся за Україну і за мову як основу ідентичності. Що так робить більшість поряд.

І дуже вірю, що ця війна поставить крапку на путіноязичному рабстві скрізь.

А у війську дотримуватися статуту будуть і кадрові, і мобілізовані, і добровольці, і контрактники.

І не лише тому, що так вимагає закон.

Не лише тому, що націоналісти підписали Національний Маніфест.

(Нагадаю всім 8-ий пункт Національного Маніфесту:

Очистити від ворожої пропаганди український інформаційний простір. Культивувати традиційні цінності, зміцнювати національну свідомість і гідність. Забезпечити українській мові статус єдиної державної.)

А передусім тому, що Молитва українського націоналіста на путінську не перекладається...

З повагою, українець, молодший сержант 5 штурмової бригади "Мамай"...

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.