Зачем Крым зеленеет?...
Говорю по телефону з кримським другом. "Привіт, Криме!" – "Привіт, Україно!" "Украіна -это Крым!"... сегодня, может быть, последний раз... Да..." Він місцевий росіянин. Аграрій. За переконаннями – українець. Тобто – громадянин. Каже: "Вот по дороге передо мной из аэропорта едет вертолет...Сюрреализм чистый..."
Я дзвоню йому останнім часом частіше, ніж завжди. Колись, років шість тому, возив мене Кримом, захищав... Тобто, захищав від "случайного попаданія", як він казав, – мене там попри все знали трохи, бо Без табу робило таки свою роботу, героїв своїх мала там досить, і глядачів. Тому "попаданія" були, але так, легкі ушкодження... Та все ж відчуття чужинства ніколи не залишало: "вы там, на Украине, скажите им!" – це була абсолютно не ворожа фраза, а рельність, з якою треба було не розправляться гострими реагуваннями, а щось намагатися змінити... Застряглий у безнадійному совку Крим не відчував себе частиною України, його справді лише потрошили всі українські влади, а ніколи не думали про нього хоча би по-хазяйськи, як не політично. Ніхто разом із працівниками заповідників не плакав із жалю біля пощерблених морд левів у кримських прекрасних парках, не скипав люттю на мародерів біля пеньків у вирубаних ботсадах...Щедро всипані пластиком і різним хламом узбіччя алей і доріг, загиджені смердючі кущі рідкісних порід у Воронцовському парку, з-за яких весь час стояла перекличка типу" Мань, ты там как? Уже? Доганяй папу, пайдьом на фонтан смарєть". Середньоросійський турист по-хазяйськи тут освоїв давно всі об"єкти... "Россия" будувала храми й проводила політгуртки для молодих людей, куди не раз кликав "паслушать людєй" мій давній опонент по ПАРЄ, абсолютно без гальм Сергей Марков – він вважав Крим своїм і щоліта запрошував туди в гості...А з Києва, чужого Криму "центру", ніхто не міг нічого зробити з запущеними санаторіями, де відпочивали різні привілейовані совкові верстви...Їх обслуговували за дві з половиною копійки зарплати місцеві люди, що дуже дорожили цим крутим робочим місцем і, може, лише тому стримувалися, щоби не втопити в цілющій трав"яній ванній цих вреднючих депутатских пань з України... І їм вони всі були бандєри – хай і з Донецька...Бібліотеки там давно стужилися за читачами, й старі томики як Паустовського,так і Коцюбинського однаково й рівноправно пахли цвіллю...Спікер українського парламенту комуніст Адам Мартинюк проходив до пляжу у супроводі вдвічі вищих за нього боді-гардів – воно ніби ніхто на спікера не нападав, але так він був більше схожий не на коротунчика, а все ж на пана. Його теж тут вважали наглим укрАінцем, різниці не було. Свої спікери і депутати ненавиділися теж, але "чужі", "укрАинские" допікали ще більше за чужинність.
Мій друг захищав мене й попереджав, де краще не говорити по-українськи – просто для порозуміння, просто для незагострення, Він пояснював – "знаете, попадется ненормальный – долго придется доказывать, понимаете, лучше сразу про дело – а то застрянем". Відчуття чужинства це було болісним, але я його прийняла тоді й зрозуміла: вони інакше не могли – бо іншого не знали. І я теж не могла нічого з цим зробити – приїздила до Києва, говорила про це, та на мене дивилися співчутливо, мовляв, ну ти тут ще давай Сартра процитуй... ну, да, казали, і шо тепер?
Словом, ми з моїм другом, кримським українським громадянином, пішли дорогою "малих справ" – просто робили свої речі, які вважали правильними. Він – помагав усім навколо, возив дітей, хворих на ДЦП у супроводі їхнії замучених мам (батьки в таких випадках залишають родини) на екскурсію в Київ – а я приїжджала до них у гості, "поболтать", він власним коштом лікував туберкульозних приречених, сунув носа в різні побутові проблеми кримчан – я, як могла, тягнула з тюрем приречених онкохворих в"язнів, намагалася відстоювати в судах жебрацькі земельні ділянки бідним кримчанам, відбивалася разом із другом у кримських студіях від шовіністично стурбованих місцевих "звьозд" журналістики, взяла собі, коли була депутатом ще першого свого скликання Крим як свій округ – ну, ясно, що мене розумною ніхто не назвав... Плювки дуже різних виборців я витирала з розумінням історичної несправедливості, яка робила там багатьох людей такими... Ми опалювали з моїм другом космос...Він чудовий – він завжди як ніби обгорілий на сонці, бо аграрій – і не вилазить із своїх хлібних полів, плаче над ними, коли сохнуть, коли добрив мало, коли хліб на молотилки дорого здавать...Він возить туди, в Крим, німців – особливо в місця боїв, п"є там із ними гарне вино, й вони обнімаються там із місцевими на знак безкінечного примирення й всепрощення й теж плачуть...Все життя не опишеш...Словом, нам Крим був дорогий – обом як батьківщина. І обоє знали, як усе між нами не так...
Він каже по телефону, що зараз проїжджає ніби по лінії фронту. Журналісти навколо – як на війні. Солдатам він відвозить із друзями провіант у блоковані частини. Каже – "еще разрешают передачи"... Як у зону...Наші воєнні сидять там без наказу, в обнімку з прапором, на чолі з хоробрим Мамчуром, якому, поки живий ще, так і не дали Героя України...Друг каже, що сьогодні он кримські батьки називають сина бандерівцем й виганяють з дому... "Как они потом – после всего – будут жить?"... Лінія фронту пройшла через хати. На одній вуличці в Саках, де ліворуч – татарські хати, а праворуч – російські, сусідки сидять в інтернеті й строчать у Однокласники- Вєра пише: Гулю надо вивезти из Крыма со всеми манатками" – "Гуля читає й питає в чаті: "Вєра – за что?..." Як вони виведуть увечері на вулицю дітей до одного пісочника, як робили це завжди?
Друг каже, що "бабушка", яка вже з хати не виходить через старість, просить принести їй завтра урну, "чтобы она проголосовала за Россию..." Їй кажуть -" напишите заявление" – вона каже, що вже не може писать... "Стоя, прости Господи, одною ногою уже не тут, -каже мій друг, -бабушка нас хочет оставить после себя в России. І те бабки, что везут закатки освободителям в Перекопск..." А інший росіянин, що на вибори ніколи не ходив, завтра йде – "против России голосовать пойду!"...
...Люди почали кидатися одне на одного на вулицях, в транспорті... "Фронт пройшов через кожного, – каже мій друг – "Люди тут всегда были зазомбированные. "Янукович – надежда Крыма" писали, теперь – "Путін – надежда..." Но сегодня – особый случай. Пропаганда порвала всех без выстрела. Те, с кем вчера дружил, сегодня смотрят красными глазами и шипят, что вот придет Сашко Белый и оторвет тебе... А Цеков, дословно, обьявляет, что 17-го будет счастье! И все ждут пришествия счастья...
Думаю, каже мій друг, нам тут, в Криму, треба знову, ще раз, пережити якийсь досвід. Жебрацтво, на яке ми тут приречені Росією. Голод. Спрагу. Приниження...
Я звідси не поїду – он пологовий будинок, де мене мама народила понад півстоліття тому, он там мій дід похований...Я не уявляю, як це мені йти й мінять паспорт на російський...Як жить серед цих пересварених людей...Але бігти – не побіжу...
Але ж, кажу я, Україна винувата дуже, ми ж з вами знаємо...Що робитимемо тепер?
Знаємо, каже...Щось та робитимемо...
- А сіять будете? – Да что сеять, если воды не будет? Вон лук зеленеет, любимый, синий сладкий крымский, он без воды никак – зачем он зеленеет, если воды больше не будет?...
