Незалежна Україна: згори – не вийшло, будуватимемо знизу
На рубежі дев'ятнадцятої річниці Незалежності маємо чесно визнати, що незалежною суверенною державою Україна стати не змогла.
Попри наявність формальних процедур і ознак демократії, насправді від українських громадян в Україні сьогодні мало що залежить. Це прикрий, але факт. Третина громадян готові покинути Україну і шукати щастя в інших державах. Мільйони наших співвітчизників "святкують" незалежність України далеко за її межами, від Сибіру до Португалії, від Нідерландів до Ізраїлю. Я не про тих, що виїхали у відпустки в серпні – про тих, хто змушений рабським трудом на чужих землях заробляти, аби вижити, прогодувати свої сім'ї. А скільки українців готові покласти своє життя, якби довелося захищати свою державу зі зброєю в руках, соціологам краще не питати...
Попри формальну присутність і участь у роботі різних міжнародних структур, Україна не стала суб'єктом міжнародної політики. Європейська, а тим більше світова, політика формується без України. Це також прикрий, але факт. У Європі, і на Заході в цілому, навіть серед донедавна активних прихильників України, домінує неприємна, жорстка, але насправді справедлива оцінка нинішньої Української держави – failed state. Щодо Росії, то тамтешнє керівництво з самого початку розбудови незалежної України свого ставлення до неї не приховувало – искусственное образование, государство-недоразумение.
Дев'ятнадцять років тому Історія дала Україні шанс. Ми цим шансом не скористалися і бездарно його втрачаємо. Маючи гідний, порівняно з іншими республіками СРСР, економічний, науковий, освітній потенціал, ми його розтринькали – розікрали, розпродали, або просто знищили. Від сільських господарств, бібліотек, клубів, дитячих садків і шкіл – до стратегічних промислових підприємств, науково-дослідних інститутів, конструкторських бюро і високотехнологічних виробництв оборонки.
Можна, і це нам дуже зручно, сказати, що в усьому винна влада. Але влад за дев'ятнадцять років у державного керма перебувало багато. Різних. Різнокольорових. І в столичних кабінетах, і на місцях – в області, районі, місті, селі. Влада винна, але все списати на неї не вдасться.
Ми з Вами, громадяни України, теж маємо взяти на себе частку відповідальності. І досить значну. Громадяни обирали таку владу і таких у владу. Громадяни теж розкрадали. І мовчали – коли треба було піднімати голос, і опускали руки і ховали очі – коли треба було заявити свою громадянську позицію.
А ще – журналісти, преса як цех, як солідарна спільнота. Як цепний пес, що мав би стояти на сторожі моральності влади і збереження, виховання у суспільстві правильних життєвих принципів і цінностей. Щоденно правдивим словом розкривати людям очі на все, що відбувається в Україні і світі. А не падати ще до пострілу...
В системі координат "держава – громадянське суспільство" пріоритет був відданий розбудові держави, насамперед її формальних ознак і інституцій. І тепер у нас є свої прапор, гімн і герб. Маємо президента, парламент, суд, уряд, купу міністерств і відомств, владні структури в регіонах і на місцях. Армію, СБУ, міліцію, розвідки, прикордонну службу, митницю, податкову...
Все нібито є. Але по-перше, його, державного, багато, надто багато, обтяжливо багато. І по-друге, усе воно якесь не наше, не українське, воно їхнє – бо працює не на все українське суспільство, а відстоює інтереси кількох олігархічних сімей, наближених до влади. Будь-якої, незалежно від партійних кольорів.
Ця держава – не наша з Вами, вона їхня і для нас з Вами – ворожа. Звідси мій плакат "Ворог їхньої держави" під час останніх виборів. Бо справді, на кого працює і чиї інтереси відстоює український (за формальними ознаками) суд? Митниця? Податкова? СБУ? Міліція? Прокуратура? Антимонопольний комітет? Аграрний фонд? Нацбанк? Фонд державного майна? Чуже воно все, і при нинішній владі нашим, українським не стане. Навпаки, влада ще більше закривається від людей, які її обрали і, до речі, своїм коштом утримують.
Незалежну України перші дев'ятнадцять років будували згори – і нічого доброго з того не вийшло. Failed state! Суцільний failed state – і у внутрішньому житті, і на зовнішній арені!
Тепер тим, хто вважає себе патріотом України і сприймає такі жорсткі оцінки не як вирок, а як діагноз і готовий діяти, докладати власних зусиль – доведеться будувати Україну знизу. Пріоритетом має стати розвиток громадянського суспільства, яке згодом змусить стати іншою і державу.
Пам'ятаєте пісню "С чего начинается Родина?"
Не з влади – це точно. І не з гімну і прапора також. Ці важливі державні атрибути лише завершують, на найвищому емоційному рівні, часом підсвідомо, наше сприйняття Батьківщини і нашого обов'язку її захищати.
А починається Батьківщина з самого простого, з першоджерела – людини, сім'ї, домівки, з гойдалки і ковзанки, з березового гаю і мальовничої річки, з першої вчительки і шкільних друзів... Моя сім'я – мій двір – моя школа – моя вулиця – моя робота – моє місто – мій народ – моя держава – моя Україна!
Знизу, а не згори – цей шлях усвідомлення себе громадянином, відповідальним і з позицією, можливо, довший, але він природний і гарантовано успішний. Відкиньмо ілюзії, мовляв, оберемо нову, нашу владу, і все одразу зміниться. Обирали їх різних, по черзі, кожна половина України – "свою" владу, але нічого принципово не змінилося – ні для "своїх", ні для "чужих" прихильників.
Держава – це влада. Вона повинна: на зовнішній арені – гідно відстоювати і захищати інтереси України, спілкуючись з Меркель, Медведєвим, Обамою, чи Коморовським; всередині країни – всебічно сприяти, підтримувати, створювати умови, щоб кожен громадянин міг реалізувати свої здібності й свій потенціал, а найкращі з нас – найбільш професійні, моральні і відповідальні, швидко просувалися догори "соціальними ліфтами" і тим самим зміцнювали, розвивали і державу, і суспільство. Все просто. Але чомусь виходить складно...
...Наш дев'ятиповерховий будинок у Голосіївському районі міста Києва не ремонтувався вже років з двадцять. Двір був у занепаді, під'їзд брудний, навколо сміття, поламані лавки... За комунальні послуги сплачували втридорога, як усюди, і нікого те особливо не цікавило. Ні, воно-то цікавило, коли треба було раз на місяць платити за квартиру і двічі на день проходити крізь бруд чи підніматися пішки на дев'ятий поверх, коли ліфт зламаний і нікому до того немає діла. Але то так, пасивно – згадають люди принагідно владу незлим тихим, потім забувають і заспокоюються.
... І знайшлися у нашому будинку люди, яким не все одно, яким треба більше, ніж іншим (пам'ятаєте радянське: "Тебе что, больше всех надо?"), які не захотіли більше "так" жити. Вони згуртувалися, обійшли (і не раз) усі 97 квартир, поговорили з кожною сім'єю. Скликали збори мешканців, яких не проводилося кілька десятиліть. Переобрали правління будинку: включили до його складу людей відповідальних і чесних, яких усі знають давно і з душею підтримали.
... Наш будинок по вулиці Полковника Потєхіна, 5. Прийдіть і подивіться зараз. Дороги і тротуари розчищено від сміття. Сухі старі дерева зрізано, розбито палісадник, де тепер завжди квіти. Відновлено лавки, дитячі гойдалки. Прибрано підходи до будинку. Встановлено нові вхідні двері з кодовим замком. Відремонтовано підлогу і стіни у під'їздах – нова кахельна плитка, свіжа фарба на стінах. Закуплено і встановлено нові поштові скриньки. Акуратно вивішені в рамочках під склом дошки оголошень. Нове правління найняло нових прибиральницю, двірника, періодично долучає електрика чи сантехніка... В квартирах встановлюються лічильники – води, газу, правління контролює умови теплопостачання від ЖЕКу. Хто встановив лічильник – сплачує в кілька разів менше за воду, бо до того всі втрати списували за рахунок мешканців.
Чи одразу це вдалося? Ні. Хтось першим розпочав ремонт східців і заміну побитої кахельної плитки – іншим сподобалося, і вони почали робити те саме. Кошти, як виявилося, потрібні невеликі. Головне – це ініціатива, організація, контроль якості робіт. І нове правління нашого будинку це гідно робить.
... А от у місті Львові активісти "Громадянської позиції" пішли далі – вони вже захищають інтереси мешканців не лише окремого будинку, а всіх жителів міста. Залучили юристів і відстояли – через органи прокуратури, суди різних рівнів, право мешканців будинків на відмову від сплати за послуги ЖКГ, які вони насправді не отримують (економія до 30%). Змусили місцеву владу, через суд, повертати кошти, незаконно стягнуті з людей шляхом необґрунтованого завищення тарифів. Роздрукували людям "методички", як треба діяти, коли влада порушує їхні права у сфері ЖКГ...
Саме таких людей – активних, небайдужих і відповідальних, маємо шанувати і всіляко підтримувати. А кого дійсно підтримувати, якщо не таких?! Цього не робить влада, тож маємо робити ми з Вами, громадяни – і тоді вони стануть владою. Місцевою, регіональною, центральною. І тоді така – не їхня, а наша з Вами влада зможе створити умови, щоб в Україні підтримувалися паростки, ядра самоорганізації, спільної громадянської позиції, корисної для суспільства ініціативи. В усіх сферах і на всіх рівнях!
Рух знизу – це пріоритетний розвиток осередків громадянського суспільства. Це непросто. Хтось скаже – довго. А дев'ятнадцять років бездарного топтання на місці – не довго?!
Батьківщина починається з чистого будинку; її захист – з відвойованого у хапуг-забудовників майданчика для дітей; демократія починається з небайдужих, які скликають збори і беруть на себе відповідальність.
Не варто шукати чарівну пігулку від зайвої ваги, якщо жирок накопичували десятиліттями – такої не існує в природі.
Не варто перекладати облаштування власного життя на принца на білому коні, так само як і чекати владу, яка все вирішить і усім забезпечить.
То все ілюзії. Ми з ними прожили дев'ятнадцять років і бачимо, що з того вийшло.
Ніякі вибори, ніякі плакати і борди, ніякі влучні постріли народовольців не змінять ситуацію принципово, якісно, якщо не зміниться найголовніше – ми самі.
Більше інформації на сайті www.grytsenko.com.ua
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
