24 лютого 2010, 10:38

Щоденник євроатлантиста. Україна як Євросоюз в мініатюрі

Найближчими днями Віктор Янукович матиме кілька нагод, аби довести пріоритетність європейського вектору в своїй зовнішній політиці. По-перше, на інавгурацію до Києва прибуде фактично новообраний міністр закордонних справ Євросоюзу баронеса Кетрін Ештон (котра мала намір здійснити свій дебютний візит до Києва ще в грудні минулого року, але, за деякою інформацією, надала перевагу зустрічі з Хілларі Клінтон у Брюсселі). По-друге, на наступному тижні Янукович сам відбуде зі своїм першим закордонним візитом до політичної столиці Європи (принаймні дуже хотілось би вірити, що так воно і буде). Європейські бюрократи, які люблять такі символи, останній жест новообраного президента України вже встигли оцінити по достоїнству. Хоча, як свідчить історія, переоцінювати такі кроки не варто – Віктор Ющенко, як ми всі добре пам'ятаємо, свій перший візит здійснив до Москви...

Зведення нашвидкуруч привабливого дипломатичного фасаду вигідне обом сторонам. Віктору Януковичу він дає змогу демонструвати, що його в Євросоюзі прийняли не набагато гірше, ніж приймали Тимошенко у роликах її власного виробництва на з'їздах Європейської народної партії. Євросоюз, в свою чергу, не може не прийняти руку дружби, простягнуту Януковичем, хоча б тому, що це чи не єдине, що він спроможний зробити для України в конкретний історичний момент.

Якщо ж йдеться про зовнішню політику, то Євросоюзу має бути комфортно з Україною Януковича – зовнішня політика, яку сповідують у Партії регіонів, мало чим відрізняється від зовнішньої політики, котрої притримуються ключові гравці Європейського Союзу – Німеччина чи Франція. Зводиться вона до простого: менше різких кроків на східному напрямку, і менше слів на західному. Іншими словами, менше дразнити Росію, і менше розмовляти про розширення Євросоюзу, чи, не дай Боже, НАТО за рахунок колишніх пострадянських республік. А якщо Чорноморський Флот РФ потрібно залишити в Севастополі, аби не було чергової дестабілізації в регіоні і, як любить казати Андре Глюксман, французи могли спокійно продовжувати смажити на кухні свій біфштекс – значить, треба його залишити.

Насправді, кому, як не ЄС має бути зрозуміло те, що відбувається в Україні. Україна – це, до певної міри, Євросоюз в мініатюрі. У ЄС, як і в Україні, перманентні проблеми з пошуком консенсусу, але він, зрештою, майже завжди знаходиться. У Євросоюзі, як і в Україні, є свої "проросійські групи", а є ті, хто в Росії бачить чи не головну загрозу. Є чиновники, котрі ще з часів "холодної війни" серйозно вражені антиамериканізмом (що досі спостерігається в тому ж МЗС Франції), а є такі, що кожен погляд Америки в інший бік сприймають як міні-трагедію. Є ті, для кого НАТО продовжує бути ключовою опорою в безпековому плані, а є такі, що в пріоритети виносять Європейську політику безпеки та оборони, хоча вони й з досить різного поля ягоди. У Євросоюзі, як і в Україні, є ті, котрі переважно керуються емоціями (що стосується польської політики), а є такі, для кого політична діяльність -це, швидше, тверезий "німецький" розрахунок. Є вражені корупцією, і є безкорисні ідеалісти. Є страшні популісти, а є показні прагматики. Є ті, хто ненавидять комунізм, а є ті, хто досі ностальгує за комуністичними часами, хоч давно вже й називають себе соціал-демократами чи соціалістами...

...Томас Манн колись казав, що не Європа має стати німецькою, а Німеччина європейською. Німеччина, на щастя стала європейською. Що ж до України, то тут все значно складніше. Хоча б тому, що темпи перетворення України в європейську країну приблизно співпадають з темпами перетворення Європи в "українську": із все більш помітнішим браком цінностей, із все більш охочими на щедрі винагороди політиками, із надмірною вразливістю перед Росією, з усе не виразнішими лідерами, в яких нема особливого стратегічного бачення навіть розвитку власної країни, не те що континенту загалом, з усе частішим вибором на користь сумнівної стабільності замість трохи сумбурної, але все ж демократії. Такий Євросоюз, очевидно, цілком влаштує Україну Януковича, але він навряд чи може бути прийнятним для України без нього.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Чим вам, на Заході, допомогти?

У нас в Центрі "Нова Європа" є одне неписане правило: адвокаційні візити за кордон не повинні тривати більше тижня плюс дорога. Інакше – починаєш потрохи втрачати звʼязок з українською реальністю...

Яким має бути запрошення України до НАТО?

Після того, як намір України отримати запрошення до НАТО – причому "не після перемоги", а як тільки, так відразу – підтвердив вже Президент України, можу і собі дозволити поділитись деякими ідеями щодо того, якими можуть бути формати запрошення до Альянсу...

Чому я проти звільнення глави МЗС Кулеби

Оскільки весь день сьогодні мене про це запитують експерти та журналісти з різних країн світу, відповідаю чесно і відкрито. Я не підтримую звільнення міністра закордонних справ Дмитра Кулеби...

Про переговори "з позиції сили України". Чи все ж "з позиції слабкості"?

"Ми надамо вас все необхідне для того, щоб ви могли вийти на майбутні переговори з позиції сили", – говорили нам в один голос західні, передусім американські співрозмовники...

Курс на коаліцію рішучих. Кейс Японії

Деякі висновки за результатами нашого останнього адвокаційного візиту до Японії у рамках партнерства Центру "Нова Європа" та Міжнародного центру української перемоги (ICUV) напередодні низки важливих міжнародних заходів, в яких ця країна відіграє далеко не останню роль – саміт G7 в Італії, Берлінська конференція з відбудови, Саміт миру у Швейцарії...

Про візит, який справді важливий і гру на гітарі

Після перебування у Києві Держсекретаря Блінкена напрошується лише один висновок: у США досі не зрозуміли, що візити до Києва високопоставлених представників Адміністрації в умовах геноцидної війни вже не є самодостатньою цінністю, якими вони були у мирні та не завжди безхмарні у відносинах із США часи...