Щоденник євроатлантиста. Занепад путінського режиму
Дуже рада особистому знайомству з Гаррі Каспаровим. Не тільки тому, що давно хотілось скласти персональне враження про цю людину, а не відштовхуватись від характеристик Пєрвого канала. А ще й тому, що завжди було бажання провести тривалу – так годин на три-чотири – розмову з Гаррі Кімовичем про його враження від того, куди рухається Росія.
Розмова видалась на славу, оскільки Гаррі Кімович перебував у Києві на запрошення мого рідного Інституту світової політики. Хоча, як чесно і досить резонно зізнався сам пан Каспаров, в Україні робити йому в принципі нема чого – він добре розуміє, що для будь-якого серйозного політика зустріч з ним є своєрідною чорною міткою. Отож, цілком логічно, що перебуваючи в Києві (в якому він, до речі, не був з 1974 року) Каспаров обмежився дискусією в Інституті світової політики на тему авторитаризму та демократії, інтерв'ю для "Української правди" та ефіром на "П'ятому каналі".
Зізнаюсь, спілкування з Каспаровим виявилось для мене цікавим не в останню чергу тому, що Гаррі Кімович став, можливо, першим моїм співрозмовником за останні кілька місяців, котрий підтвердив відчуття вашої покірної слуги з приводу деяких трендів, котрі мають місце в Росії. Передусім, мене не перший день опановувало відчуття, що апогей путінського режиму вже минув. На думку Гаррі Кімовича, пік режиму прийшовся на 2007-2008 роки. Як на мене, кульмінацією панування ВВП стала конкретно російсько-грузинська війна. Сьогодні вже очевидно: у російської влади явно бракує драйву та креативності, у російському суспільстві (особливо на стикові середнього класу та бюджетників) – помітного ентузіазму з приводу третього приходу Путіна на президентську посаду. Справа лише у тому, що стане останнім фінальним свистком у пануванні Владіміра Владіміровича і Ко.
На думку Гаррі Кімовича, швидше за все такою масивною крапкою стане Олімпіада в Сочі: бо якщо зламати будь-якого західного функціонера можна з допомогою правильно підібраного у свій час Дерипаскою будинку в Гватемалі, де російський бізнесмен разом з Путіним "обробляли" членів Міжнародного олімпійського комітету, то зробити субтропіки придатними для зимової Олімпіади все ще виглядає дещо утопічно. Отож, якщо вибір Сочі на користь проведення змагань став, на думку Каспарова, своєрідним карт-бланшом для політики Путіна в світі (за принципом – якщо можлива зимова Олімпіада в субтропіках, значить можливо й все інше), то її проведення може стати своєрідним символічним стоп-сигналом. Стоп-сигналом, котрий поставить під сумнів ефективність не лише стилю правління Путіна ("керувати як Сталін, а жити, як Абрамович"), але й доведе неефективність головного експортного продукту Росії на сьогодні, котрим, як резонно зауважив Каспаров, є корупція. Дійсно, нафта і газ чи якісь принади "суверенної демократії" просто бліднуть на фоні чемоданів російських нафтодоларів, котрі давно стали невід'ємним атрибутом Росії у столицях континентальної Європи, і проти яких все ще спрацьовує імунітет в англосаксонському світі.
Як не складно було зауважити в Києві, Каспаров намагався всіляко дистанціюватись від будь-яких порівнянь Росії та України. У більшості випадків вони є дійсно притягнутими за вуха. Тим не менше, існують кілька речей, які так чи інакше проговорювались у розмовах з Каспаровим (і не тільки), на котрі хотілось би коротко звернути увагу.
Перший важливий момент, котрий відрізняє сьогодні Україну та Росію – це сакральність влади. В Україні вже звикли, що влада змінюється- сьогодні рулять одні, завтра – інші. Святе місце пустим не буває, а кожен політичний труп в один прекрасний день може воскреснути (те, що ми, власне, бачимо сьогодні на прикладі повернення людей з епохи кучмізму), або ж навпаки. У Росії в програш діючої влади – це сьогодні щось з розряду казок на ніч...
Друга річ – це неможливість в Україні оборудки влади та народу за наступною схемою: "ми вам політичну та економічну стабільність, а ви закриваєте очі на порушення прав людини чи утиски свободи слова". У Росії, влада котрої діє, як відомо, за принципом "гроші вирішують все; якщо не вирішують гроші, то вирішують великі гроші; а якщо не вирішують великі гроші, то вирішують дуже великі гроші", така оборудка була реальною. В Україні, що перебивається на позичках Міжнародного валютного фонду і так й не змогла ні на йоту втілити у життя слоган про "Чорне море як Каспій XXI століття", це фактично нереально. І, як доречно зауважив Гаррі Кімович, проблема навіть не в тому, що влада не може забезпечити виконання такої оборудки, а в тому, що люди знають, що вона не може це зробити. Проте, як на мене, нинішня українська влада небезпечна тим, що може запропонувати ще менш. привабливу оборудку, ніж російська у свій час запропонувала нашим північно-східним сусідам. А саме – "ми активно створюємо вигляд ефективної роботи, а ви нам не заважаєте це робити".
Є ще одна річ, котра може якраз зблизити Україну та Росію. Я не встигла обговорити її з Гаррі Каспаровим в Києві, проте мені доводилось про неї чимало дискутувати з іншими поважними аналітиками та дипломатами. Йдеться про те, що у світі "великої двійки" (G2) зі Сполучених Штатів та Китаю, контури якого зараз формуються, Росія потрохи й сама перетворюватиметься в Україну у світовому масштабі. Тобто, якщо Україна є предметом домовленостей, торгів чи якихось багатоходівок сильних світу цього в регіональному масштабі, Росію може чекати подібна роль в контексті глобальному.
Однак, все це стосується можливо й не дуже далекого, проте майбутнього. А головною умовою для початку будь-яких змін на значно ближчий період часу залишається відхід від влади Владіміра Путіна. І в цьому знову ж таки складно не погодитись з Гаррі Каспаровим. Інше питання, хто Путіна замінить...
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
