12 травня 2010, 11:28

Щоденник євроатлантиста. Відповідь пану Затуліну

Вчорашній блог почесного громадянина Абхазії Костянтина Затуліна, в якому він, зокрема, реагує на заяву Інституту світової політики з приводу визнання Абхазії та Південної Осетії, мене, чесно кажучи, втішив. Бо, виявляється, в Росії прекрасно розуміють, що для України "це непросте питання" і такими речами, як наполягання, тиск чи лобіювання подібних рішень стосовно інших країн в Москві просто не займаються. І головне: з російського боку, за словами пана Затуліна, немає ЖОДНОГО бажання робити визнання Південної Осетії та Абхазії проблемою російсько-українських відносин. Хоча, звісно, сам Затулін вважає, що ці два сепаратистські осколки цілком заслуговують визнання своєї незалежності, зокрема й з боку України.

Те, що за даними Затуліна, це питання для Росії не є принциповим – насправді гарна новина і для Віктора Януковича. Тепер йому не доведеться ламати голову над тим, як акуратно натякнути своїм російським колегам про те, що визнання Абхазії та Південної Осетії насправді є для Києва тією самою червоною лінією, яку Україна ніколи не перейде. Так само, як і членство в Митному Союзі.

Тим паче, що з допомогою якраз останнього – членства в Митному Союзі – Янукович сформулював своє перше "ні" Росії. На минулому тижні озвучив – хоча, можливо, й дещо розмито своє друге російське "ні" – в контексті злиття "Газпрому" з "Нафтогазом". А як ми знаємо із зовсім свіжої пострадянської історії, інколи буває достатньо й одного серйозного "ні", аби перетворитись з кращого друга Кремля на справжнього очільника "антиросійського режиму". Так, скажімо, було у випадку з екс-президентом Молдови Владіміром Вороніним, якому у свій час для того, щоб перетворитись із перспективного друга Кремля (навіть російську мову, як і Янукович, другою офіційною в РМ обіцяв зробити) на небажану там особу, достатньо було відхилити російський план з врегулювання придністровського конфлікту, так званий "Меморандум Козака". До речі, далеко не в останню чергу через те, що в ньому Росія планувала офіційно закріпити свою військову присутність на території цієї країни на тривалий час.

Проте, крім того, що в Москві начебто не вважають абхазько-південно-осетинський сюжет принциповим для розвитку відносин Києва та Москви, було б дуже навіть непогано, якби так само чітко розставив акценти в цьому питанні й український президент. Бо його загравання на цю тему у Страсбурзі чи під час передвиборної кампанії відкривають для зголоднілого за українською поступливістю Кремля можливості для нових маневрів РФ зі здобуття чергових символічних перемог. Якщо він зараз оприлюднить ті "червоні лінії", через які Україна апріорі не переступить, автоматично зніме з себе ризик бути притиснутим до стінки, як у випадку з газом-флотом.

Пан Затулін в своєму тексті також констатує, що "як правило, подібні обговорення в Інституті світової політики зводяться до бажання підкреслити різницю в російській та українській зовнішній політиці". Ми не збираємось підкреслювати різницю, ми лише прагнемо акцентувати увагу на наслідках, який може мати той чи інший непродуманий зовнішньополітичний крок. Тим паче, що крім наміру зробити приємне Путіну-Медвєдєву, не існує ЖОДНОГО серйозного аргументу на користь визнання Південної Осетії та Абхазії з боку України. Контраргументів, натомість, маса – від фактичної міжнародної ізоляції України до розірваних відносин з Грузією та фактичного перебирання на себе відповідальності за сотні тисяч грузинів, силоміць виселених з території Абхазії.

Очевидно, такий крок з боку України був дійсно гарним подарунком для Росії. Знову ж таки, символічним подарунком: дві грузинські території визнала б незалежними країна, котра завжди була союзником Грузії, а під час подій 2008-го навіть була записана росіянами ледве не воюючою стороною. Владімір Путін після тих подій сказав одному з відомих українських політиків, що президент Ющенко відповість йому за кожного загиблого в Грузії російського солдата. Хоч Ющенко вже й не президент, старі грузинські рани, судячи з усього, ще кровоточать в Москві. Це, до речі, підтверджує і блог пана Затуліна: необхідність визнання Абхазії Україною він аргументує тим, що Україна могла б виправити свої помилки, допущені під час грузино-абхазького конфлікту (!), коли деякі "націоналістично налаштовані" громадяни України брали участь у військових діях на боці Грузії. Тобто, фактично радить Януковичу спокутувати гріхи Корчинського і Ко.

При цьому всьому Україні та Росії ніхто не заважає мати подібні позиції з приводу визнання (чи точніше невизнання) Косова, збереження територіальної цілісності чи суверенітету Молдови чи разом допомагати в Афганістані. Але в питаннях Абхазії та Митного Союзу нам не по дорозі... І сподіваюсь, це буде моїм останнім блогом на цю тему.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Чим вам, на Заході, допомогти?

У нас в Центрі "Нова Європа" є одне неписане правило: адвокаційні візити за кордон не повинні тривати більше тижня плюс дорога. Інакше – починаєш потрохи втрачати звʼязок з українською реальністю...

Яким має бути запрошення України до НАТО?

Після того, як намір України отримати запрошення до НАТО – причому "не після перемоги", а як тільки, так відразу – підтвердив вже Президент України, можу і собі дозволити поділитись деякими ідеями щодо того, якими можуть бути формати запрошення до Альянсу...

Чому я проти звільнення глави МЗС Кулеби

Оскільки весь день сьогодні мене про це запитують експерти та журналісти з різних країн світу, відповідаю чесно і відкрито. Я не підтримую звільнення міністра закордонних справ Дмитра Кулеби...

Про переговори "з позиції сили України". Чи все ж "з позиції слабкості"?

"Ми надамо вас все необхідне для того, щоб ви могли вийти на майбутні переговори з позиції сили", – говорили нам в один голос західні, передусім американські співрозмовники...

Курс на коаліцію рішучих. Кейс Японії

Деякі висновки за результатами нашого останнього адвокаційного візиту до Японії у рамках партнерства Центру "Нова Європа" та Міжнародного центру української перемоги (ICUV) напередодні низки важливих міжнародних заходів, в яких ця країна відіграє далеко не останню роль – саміт G7 в Італії, Берлінська конференція з відбудови, Саміт миру у Швейцарії...

Про візит, який справді важливий і гру на гітарі

Після перебування у Києві Держсекретаря Блінкена напрошується лише один висновок: у США досі не зрозуміли, що візити до Києва високопоставлених представників Адміністрації в умовах геноцидної війни вже не є самодостатньою цінністю, якими вони були у мирні та не завжди безхмарні у відносинах із США часи...