Щоденник євроатлантиста. Коли немає плану "Б"
На минулому тижні мала цікаву пригоду – потрапила в ДТП у... Хельсінкі. Це, фактично, унікальна ситуація, враховуючи, що подібні пригоди у спокійній Фінляндії трапляються вкрай рідко. Винним був водій мого таксі. Він виявився росіянином, який приїхав у Фінляндію на заробітки. Теж незвична ситуація, враховуючи постійні закиди нашого північного сусіди про те, що це українці їздять в Європу працювати, а росіяни, мовляв, тільки відпочивати чи на шопінг. Поки ми з розгону не в"їхали в скромний "Opel" якоїсь добропорядної фінки, цей водій пояснював мені всі розклади російського впливу у цій віддаленій з одного боку, але подібній з багатьох міркувань на Україну країні. На моє питання "Як росіяни почуваються зараз у Фінляндії?" він відповів приблизно наступне: "Ну еще не все фины пытаются говорить на русском – но к этому все идет. Это у вас там, на Украине, европеизация, а у нас в Финляндии – руссификация!".
Дійсно, коли перебуваєш у Хельсінкі, складається враження, що реальні господарі там росіяни. Російська мова всюди – на вулиці, в ресторанах, у магазинах. Останнє особливе актуально – як емоційно розповів мені один з відомих фінських експертів, росіяни скуповують у Фінляндії все підряд: від цукру та прального порошку до Луї Віттона. Кажуть, і якість у Фінляндії краща, і ціна нижча, ніж в Росії. Генконсульство Фінляндії у Санкт-Петербурзі видає росіянам більше мільйона віз на рік, переважна більшість з яких – багаторазові.
Росіяни не лише скуповують тут цукор, але й землю та нерухомість. Один фінський дипломат розповів мені, що для нього справжнім тривожним дзвінком стала ситуація, коли він побачив на вулиці двох молодих хлопців в уніформі збройних сил Фінляндії, які між собою спілкувались російською. Для іншого фінського політика показовим моментом став запит кількох сусідніх з Росією муніципалітетів Фінляндії на те, щоб в школах, розташованих на їх території, другою обов"язковою мовою навчання замість шведської стала російська.
Фіни, задіяні у сфері послуг, коли дізнавались, що я з України, намагались зробити мені приємне і сказати хоч кілька слів по-російськи. Довелось проводити короткий лікбез, пояснюючи, що в Україні офіційна мова взагалі-то українська і тому подібне... Соціологічні опитування, у свою чергу, показують, що якщо у 1988 році 25% фінів не хотіли бачити своїм сусідом російськомовну людину, то у 2011-му – вже 33%. Ну і справжнім символом російського впливу у Фінлядії стало надання фінського громадянства доброму знайомому Путіна ще з часів пітерської молодості бізнесмену Геннадію Тимченку. Символічним воно є тому, що взагалі-то фінське громадянство отримати досить складно. Хоча б тому, що потрібно скласти іспит на володіння однією з найскладніших мов як мінімум у Європі – фінською. У Хельсінкі припускають, що в даному випадку йшлось просто про дружню домовленість між прем"єр-міністром Путіним і фінським президентом Тар"єю Халоненн. Можна ще згадати екс-прем'єра Пааво Ліппонена, який успішно попрацював поруч з Шредером радником "Газпрому" і це ніяк не завадило йому зараз балотуватись на президентських виборах, що мають відбутись у Фінляндії в січні.
На всі ці речі фіни з притаманною їм скандинавською витримкою публічно роблять голівудський смайл... Але вразливість перед Росією явно сковує руки їм і в питанні України. Вони визнають за Україною право на європейську перспективу, але навряд чи коли-небудь скажуть про це публічно. І проти того, щоб зафіксувати її зараз в Угоді про асоціацію – мовляв, ця угода не має нічого спільного з розширенням ЄС і подібні речі взагалі можна обговорювати лише тоді, коли в ЄС існує консенсус, а такого консенсусу наразі нема, бо Німеччина проти. У чому вони незгідні з Німеччиною, так це у твердолобій позиції Берліна з приводу європейської ідентичності України. Мовляв, Україна цілком заслуговує на те, щоб її європейська ідентичність була підтверджена і в Угоді про асоціацію.
Але мене насправді найбільше здивувало інше: як багато різних експертів у Фінляндії в один голос розповідали мені про те, що насправді стало головною причиною для їхнього вступу в ЄС у 1995 році. Це не економіка. Це – безпека. "Ми розуміли, що членство в НАТО наше населення навряд чи підтримає, тому нам потрібна була інша гарантія безпеки, бо наодинці з Росією ми не хотіли залишатись", – щиро пояснив представник однієї урядової структури.
Україна три роки тому так само пройшла через усвідомлення того, що якщо членство в НАТО ніяк не дається, потрібно пробиватись в ЄС. Це їй ввічливо радили і в Євросоюзі. А саме – в Берліні та Парижі, які низькою підтримкою населення в Україні маскували своє небажання йти наперекір росіянам. Україна не робила трагедії з поразки на євроатлантичному фронті – у неї був план "Б": фронт євросоюзівський. Сьогоднішня проблема України полягає, що якщо не вийде з Євросоюзом – плану "Б" в неї вже немає. Далі тільки відоме місто на букву "М" Сподіваюсь, українські дипломати зможуть доступно пояснити це не лише в Брюсселі чи Берліні, але й на вулиці Банкова в Києві. Незалежно від того, чи залишиться міністром Грищенко, чи ним стане, скажімо, Руслан Демченко. Янукович же теж зрозумів, що з Росією краще не мати справу наодинці?
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
