Щоденник євроатлантиста. Між цінностями і геополітикою
Останнім часом отримала справжню насолоду від прочитання книги інтерв'ю з колишнім міністром закордонних справ Польщі Адамом Ротфельдом "У тіні". 12 розлогих інтерв'ю з ним записав оглядач "Газети Виборчої" Марчін Войцеховські, який, власне, і презентував мені книгу щойно вона побачила світ. Книга просто просякнута відвертими спостереженнями пана Ротфельда і щодо певних країн, і щодо людей, які їх в різні часи уособлювали чи уособлюють ці країни. Ротфельд не боїться давати оцінки ні американським монстрам дипломатії Збігнєву Бжезінському та Генрі Кіссінджеру (мовляв, "великий Збіг" уособлює тих людей, які змінюють світ, а Кісінджер – тих, хто намагається підтримати у ньому статус-кво на чолі зі світовими потугами). Тобто, йдеться, так чи інакше, про боротьбу двох політичних філософій в Америці: ідеалізму та прагматизму, який проявляється сьогодні і відносно України (ідеалізм – у заявах на підтримку Юлі, прагматизм – у прийнятті резолюцій конкретними сенаторами і коротким спілкуванням між президентами України і США), про що мені вже доводилось говорити днями.
Не боїться Ротфельд кидати гострі стріли і в нинішнє керівництво Євросоюзу, резонно стверджуючи, що Хав'єр Солана до Лісабонської угоди мав більше впливу і ваги, ніж Кетрін Ештон зараз, у ролі першого міністра закордонних справ об'єднаної Європи. І як можна говорити про ефективність євросоюзівської дипломатії, коли вона витрачає масу часу та енергії на з'ясування таких речей, як, скажімо, надпис на "фірмових" документах: "Європейський Союз та країни-члени" чи просто "Європейський Союз".
Багато йдеться і про Україну. І з точки зору історичної (Ротфельд народився на території нинішньої Львівської області), і сучасної. Деякі його спогади – свідчення того, як насправді змінилась Україна у порівнянні з першими рокам незалежності. Чого варта лише історія про те, як у 1992 році Ротфельд разом з тодішнім польським послом намагався вилетіти із Києва до Москви. Київ, за словами Ротфельда, виглядав так, як Борис Пастернак описував Росію після жовтневої революції: натовпи людей кочували на вокзалі, літаки не літали через брак палива, всюди панував хаос і балаган, ніхто нічого не знав. Щоб якось добратись до Москви на зустріч з тамтешнім міністром Андрієм Козирєвим, офіцери з охорони президента Кравчука купили на чорному ринку за шалені гроші два квитки на потяг до Москви – для Ротфельда і посла. Щоправда, й нинішня Україна особливого ентузіазму у екс-міністра не викликає. Загалом через справи внутрішньополітичні.
Хоча, звісно, Ротфельд не скупиться на компліменти, коли помічає якісь позитивні речі і в Україні. Причому ті речі, на які ми, зазвичай, навіть не звертаємо увагу. Наприклад, приємно здивувала Ротфельда під часу одного з візитів до Києва будівля Дипломатичної академії – мовляв, складно уявити, щоб у Польщі така краса у самому центрі міста була присвячена виключно підготовці дипломатів.
Коли Ротфельд говорив про Дипакадемію, то, напевно, й не підозрював, що невдовзі самому випаде нагода відвідати цю будівлю. Після прочитання книги, зізнаюсь, захотілось запросити Ротфельда до Києва. Тим більше, що був відповідний привід – Форум "Позаблокова політика України в європейському контексті". Кого як не Ротфельда, який готував Стратегічну концепцію НАТО у "групі мудреців", запрошувати. Ротфельд приїхав. Виступив, на подив залу, українською мовою. І відповів на питання, яке викликає чи не найбільш жвавий інтерес у відносинах між Україною та ЄС впродовж останнього року (назвемо його умовно "роком Тимошенко у тюрмі"). Це питання: який підхід Євросоюзу щодо України переможе – на базі цінностей чи геополітики?
Як відомо, різниця у цих двох підходах полягає у тому, що одні країни не готові ні на йоту поступитись питанням цінностей заради прогресу у діалозі між Києвом та Брюсселем (як-то підписання Угоди про асоціацію після виборів), інші вважають, що треба виходити з глухого кута і йти на зустріч Україні, бо інакше вона точно скотиться у сферу впливу Росії, і тоді вже ні про яке підписання Угоди не може бути й мови. До першої групи борців за цінності в основному зараховують країни так званої "старої Європи", яких уособлює інфікована бізнес-інтересами з Росією Німеччина, до іншої – інфіковані страхами російської гегемонії країни Центрально-Східної Європи, яких, в свою чергу, уособлює Польща.
Ротфельд, хоч і поляк, був більш ніж однозначним у своєму висновку: "Дотримання цінностей матиме більше значення, ніж геополітика". А стратегія на кшталт "Якщо Захід нас не приймає, ми підемо до Росії" – це логіка геополітики минулого.
Дійсно, ставка України на геополітику поки що не виявилась успішною. В українській столиці явно не до кінця врахували, що якби парадоксально це не звучало, для країн Старої Європи Росія Путіна сьогодні до певної міри є меншою загрозою, аніж Україна Януковича. А все тому, Путін встиг зробити російську політику передбачуваною – він так довго виставляв політичні буйки, за які Євросоюзу небажано запливати у діалозі з ним, що і у Вашингтоні, і в Брюсселі всі знають, що від нього очікувати. Україна ж має всі шанси очолити рейтинг найбільш непрогнозованих і непередбачуваних країн регіону.
Інша парадоксальна річ – геополітика не грає на користь Януковичу, тому що Янукович особисто встиг створити у європейських колах враження, що він і сам не хоче в Митний Союз. Повним ходом у країнах ЄС бродить стереотип, що Янукович ніколи не піде в Митний Союз, бо він не хоче бути "російським губернатором", а українські олігархи не хочуть, щоб їх живцем проковтнули російські колеги. Вони начебто більш зацікавлені у Зоні вільної торгівлі з ЄС, бо там є повага до прав на власність і можливість легалізувати свої капітали, а у випадку чого – захистити їх у незалежному суді. Насправді, як стверджує дуже обізнане джерело в уряді України, українські олігархи навіть не мислять в таких категоріях, вони просто заробляють гроші. І при цьому додають: рішення про Митний Союз в будь-якому випадку буде політичним, а не економічним. Інший стереотип, який бродить владними коридорами Євросоюзу і не в останню чергу завдяки Україні – що Путін повернувся на президентський пост таким ослабленим, що навіть не здатен затягнути Януковича в Митний Союз. Відповідно, чого переживати за Україну, що вона кудись піде?
Але навіть якби Україна почала впевнено рухатись в напрямку Митного Союзу, навряд чи вся Європа різко забула б ім'я Тимошенко. Від деяких постійних представників країн-членів ЄС при ЄС (даруйте за тавтологію) доводилось чути, що все частіше на різного роду посольських нарадах в Брюсселі вголос озвучується думка на кшталт: "Хоче Україна іти до Росії – нехай іде, з Росією буде легше домовитись".
А взагалі-то, на мій абсолютно суб'єктивний погляд, розділяти Європу на тих, хто у відносинах з Україною поперед усе ставить цінності і тих, хто живе й дихає геополітикою (а саме – бажанням не допустити Україну в Росію), не дуже навіть коректно. Навіть трохи дивно, адже аргументація обох сторін все одно зводиться до цінностей. Адже очевидно: якщо Україна піде в напрямку Євразійського Союзу, то вже точно ні про які європейські цінності не буде й мови. Тому звинувачувати країни Центрально-Східної Європи в тому, що вони дбають тільки про нерозповсюдження російської сфери впливу і їм наплювати на європейські цінності – не дуже коректно. Так що Ротфельд правий: зрештою розмова все одно зведеться до цінностей. І дай Боже українському керівництву та наближеним до нього олігархам швидше збагнути, що в майбутньому вони й самі будуть більше зацікавлені у цінностях, ніж в аморфній геополітиці – тільки з допомогою таких цінностей як верховенство права вони, у разі чого, зможуть захистити у судах і себе, і бізнес своїх рідних та близьких.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
