25 грудня 2012, 14:16

Щоденник євроатлантиста. З новим міністром, з новим Союзом?

Користуючись золотим журналістським правилом інформаційного приводу, мені б, по ідеї, треба було б відреагувати на посвяту Леоніда Кожари у шефа української дипломатії. Можна було б довго розповідати, якою несподіванкою стало призначення Леоніда Олександровича в центральному апараті МЗС та його представництвах за кордоном. Навіть попри те, що наближені до Леоніда Олександровича особи (та й ніби він сам) відразу після виборів неодноразово і досить відверто натякали в колах свого спілкування, що міністерський портфель майже у них в руках. І навіть попри те, що він традиційно фігурував в пулі потенційних кандидатів поруч з Єлісєєвим та Єльченком. Але біда – не сприймався Леонід Олександрович як міністр і все. От голова парламентського комітету з закордонних справ – його місце, нема питань, а кабінет на шостому поверсі на Михайлівській – чомусь ніяк.

Можна було б довго гадати на кавовій гущі, чи дійсно персона всемогутнього сина, зіграла ключову роль у його призначенні, чи якісь інші міркування. Можна було б довго здогадуватись, чи новий статус Кожари автоматично додасть йому ваги в очах інших професійних дипломатів. Чи зможе він генерувати ідеї, чи лише виконуватиме під козирьок доручення Банкової.

Можна ставити питання з приводу того, чи не перетвориться інколи аж надто зубаста українська дипломатія часів Грищенка в амебоподібну за часів Кожари. І на якій безпечній відстані перебуватиме від впливу на зовнішньополітичну діяльність відомий промоутер євразійської інтеграції, а за посередництвом – генеральний директор очолюваного Кожарою аналітичного центру Анатолій Орел? Недаремно ж серед дипломатів гуляло своєрідне повір'я, що якщо залишать міністром Грищенка, чи призначать Єлісєєва, то значить стратегічно все ж є готовність хоча б якось чіплятись за курс на Євросоюз, якщо Кожара чи Єльченко – значить на Союз Митний. Хоча, як на мене, більш показовим є чергова ліквідація посади віце-прем'єра з питань європейської інтеграції. Пам'ятаєте, що зробив Янукович, коли готувався відмовитись від інтеграції в НАТО і поекспериментувати з позаблоковістю? Правильно, попідчищав все в органах влади з епітетом "євроатлантичний".

Можна було б також подивуватись неадекватності тих людей, які в рекордно короткі строки знайшли заміну Кожарі на посаду голови парламентського комітету у закордонних справах Віталія Калюжного. Кажуть, що програміст, кажуть, що знає технічну англійську. Прекрасно. Очевидно, його рекомендували люди, які вважають, що з репутацією у регіоналів на Заході все чудово, на міжнародних зустрічах та конференціях честь партії (не кажу вже про честь України) йому відстоювати не доведеться, а якщо в Митний Союз – то і технічна англійська не знадобиться. Історія з Калюжним – прекрасна ілюстрація того, яка коротка лава запасних у Партії регіонів. Не тих, хто вміють дерибанити і організовувати мільйонні відкати, а тих, хто щось тямлять в якихось інших сферах, зокрема в зовнішній політиці.

Про все це можна було б довго розмірковувати і вчергове діагностувати, в якій калюжі опинилась наша зовнішня політика. Проте, мені б сьогодні насправді хотілось звернути увагу на людину, яка вчора одна з перших привітала новопризначеного міністра закордонних справ Кожару. Це міністр закордонних справ сусідньої Молдови Юріє Лянке. Так співпало, що він вітав і запрошував Леоніда Олександровича з візитом до Молдови в той день, коли подав прохання прем'єр-міністру про відставку. А знаєте чому? Тому що не виконав публічну обіцянку, що до кінця 2012 року Молдова виконає всі умови для переходу на безвізовий режим з Євросоюзом. Заява Лянке – це приклад політичної відповідальності, яка раніше на пострадянському просторі була такою ж дикою для пострадянської людини особливістю "загніваєщєго Запада", як молоко без лактози. І саме такі речі ідентифікують, в якому напрямку країна дійсно прагне рухатись.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Саміт НАТО. Що для України?

Отже, Гаазький саміт НАТО для України. Коротко по гарячих слідах. - Вдалось зберегти статус- кво щодо майбутнього членства України в НАТО...

"Саміт 5%"

Що важливо врахувати ще до початку зустрічі НАТО в Гаазі? Гаазький саміт НАТО неможливо оцінювати за тими ж критеріями, за якими визначали успішність попередніх зустрічей Альянсу...

Tо the МУН* and back

Деякі думки напередодні місії в Місії (України при НАТО) Безмежно вдячна всім і кожному за вітання, які надійшли після підписання Президентом України Указу про моє призначенням Главою Місії України при НАТО...

''Коаліція рішучих'' та ''коаліція охочих''. Розплутуємо заплутаних.

У мене часто запитують, як я бачу "коаліцію рішучих", її обовʼязкові компоненти. А в останні півроку в деяких європейських столицях цікавляться ще й тим, якими є критерії для приєднання до такої коаліції) У загальних рисах я відповіла на це питання, коли, власне, пропонувала тут, у блозі, концепт такої коаліції на початку минулого року...

Військова місія за принципом ''Мерседесу''

Ще якихось півроку тому переважна більшість українських співрозмовників (не кажучи про закордонних) не вірили, що військові контингенти країн-членів НАТО в принципі можуть бути присутніми на українській землі та ще й в осяжній перспективі...

Досить мантри про "Путін на це не погодиться"

Гарною новиною цих тижнів – особливо після останньої зустрічі "коаліції охочих", котрій ще належить перетворитись на "коаліцію рішучих" – є те, що дискусія про гарантії безпеки для України важко, болісно, але все ж перетворюється з концепту у план дій...