Щоденник євроатлантиста. Рольові ігри президента
Після візиту Януковича до Росії напрошується лише одне коротке, але самодостатнє українське питання: "Що це було?". Для чого треба було добиратись на гелікоптері у Тверську область Російської Федерації за тиждень після саміту Україна-ЄС, щоб знову розповідати, які економічні збитки Україна несе від поганої інтеграції з Митним Союзом, але хорошої, тобто повної, інтеграції ми собі дозволити теж не можемо.
Звичайно, хтось може сказати, що було б набагато гірше, якби вони про щось домовились, і Янукович дав відмашку на повну інтеграцію. Але проблема не в черговій пустопорожній зустрічі. Проблема у часі цієї зустрічі. І це розуміє навіть мій абсолютно аполітичний лікар, який теж не витримав і видав буквально вчора мені монолог приблизно такого змісту: "Ну ты представляешь, его же нормально, по-человечески в Брюсселе встретили, два часа о чем-то разговаривали, наверняка думают, что о чем-то даже договорились, а он быстро на доклад, потому что из Кремля кто-то позвонил и вызвал доложить обстановку. Это ж как на нас в Европе смотреть будут?".
Звісно, ті, хто в курсі графіків президентів, скажуть, що зустріч планувалась завчасно, але ж головне питання в політиці, як мені не раз вже доводилось писати – це питання сприйняття. А сприйняття цього візиту у більшості тих, хто формує думку про Україну та її загадкового президента в ЄС, приблизно также ж, як і в мого лікаря.
Але Бог з ними, з часовими рамками. Що цікаво, так це те, що росіяни раніше розповідали, що якщо нема з чим їхати Януковичу до Путіна – то краще не їхати взагалі. Тобто нема нових ідей, як Україні інтегруватись в Митний Союз, щоб ця інтеграція була зарахована як вступ російською стороною, то, в принципі, нема чого й рипатись і вчергове розповідати про "3+1", "спостерігачів" і тд тп. А тут раптом Владімір Владімірович зустрічає з відкритими обіймами у своїй заміській резиденції, замість того, шоб спокійно сидіти, читати чергове дослідження про сланцевий газ, наприклад, і чекати, поки українці на колінах приповзуть проситись у Митний Союз. Бо це ж начебто НАМ потрібно, а не ЇМ, як вони постійно говорять і на переговорах, і просто під час якого-небудь неформального чаювання. Це просто вони хочуть врятувати НАШУ економіку, бо не бажають бачити розруху у себе за парканом, і братьский народ, який ледве не бомжуватиме без вступу в Митний Союз і після створення Зони вільної торгівлі з ЄС. Правда, Путін вчора трохи напартачив, коли визнав, що Митний Союз – це все ж політичний вибір по своїй суті. Причому тут тоді розруха в економіці, незрозуміло...
Що це все означає? Путін зрозумів, що дещо переграв зі своєю тактикою "або все, або нічого" (тобто або повне членство в Митному Союзі через 6 місяців або ніяких домовленостей по газу)? Він нарешті зрозумів, що це той випадок, коли треба брати шматками, якщо не вдається заковтнути повністю? Він побачив, що Євросоюз замість того, аби дати остаточний від ворот поворот Україні після навішування Юлі ще й справи Щербаня, досі не хоронить ідею підписання Угоди про асоціацію у Вільнюсі? Або, може, Віктор Федорович поїхав з черговою креативною ідеєю, а ми просто про неї не знаємо?
Що ж, якби там не було останній тиждень міжнародних шарахань українського лідера від Брюсселю до Тули стає прекрасною ілюстрацією трьох років його президенства.
Головне досягнення Януковича у зовнішній політиці, очевидно, в тому, що він зумів створити імідж нічийного президента: на Заході мало хто вірить, що він здатний вступити в Митний Союз, а в Росії мало хто вірить, що він дійно може повести Україну в напрямок Європейського Союзу. У принципі, і там, і там є своя логіка. Україна занадто бідна, щоб іти в Митний Союз, але занадто багата, щоб йти у Євросоюз. У першому випадку – її можуть заглотнути більш грошовиті та нахабні товариші, у другому – можуть попросити бути скромнішими законослухняні та некорумповані європейські колеги.
Всі українські президенти полюбляли грати у рольові ігри, призначаючи тій чи іншій країні (організації) якусь конкретну роль: комусь діставались почесні ролі типу безоплатного адвоката, комусь чисто прагматичні – типу гаманця, з якого зажди можна виклянчити якусь копійчину як не в кеші, так за рахунок газових схем, комусь роль парасольки, яка прикриватиме від наїздів нахабних товаришів, комусь роль Баби Яги, яка завжди проти в українському питанні. Янукович все дещо спростив: його цікавлять, в першу чергу, гаманці і парасольки. Причому, щоб один зарубіжний партнер виконував обидві ролі одночасно: і копійчину серйозну продукував, і безпеку в жодному разі не підривав. Поки що ні ЄС, ні Росія не здатні справитись з такою місією. От і їздить Віктор Федорович між Брюсселем і Москвою, між одним Союзом та іншим.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
