30 серпня 2013, 13:44

Така жалюгідна Росія

Торгівельна "війна" з Росією застала мене в українських регіонах – пік її загострення у Чернігові та Ніжині, відносне перемир"я у Полтаві та Кременчуку. Саме там якраз відбувались наші Вуличні євроуніверситети - спілкування на вулицях з пересічними мешканцями на тему інтеграції України в ЄС за допомогою візуальнх елементів та європейських лекторів. До речі, сьогодні невеличка кругла дата – проводимо десятий такий євроуніверситет. Місце призначення – Конотоп на Сумщині.

Що ж, досить цікаво було спостерігати за тим, з яким настроєм пересічні українці підійшли до межі критичного вибору між ЄС та Митним Союзом. Тобто коли треба відповісти не на абстрактне питання "Ви хочете, щоб ваша країна йшла до ЄС?", а на питання "Ви хочете, щоб ваша країна йшла до ЄС ціною тимчасово зіпсованих відносин з Росією?". Наголошую на слові "тимчасово": переконана, що рано чи пізно російським друзям доведеться змиритись з вибором України і спробувати отримати з цього вибору якусь користь і для себе (чи для свого бізнесу).

Що ж, не буду лукавити: є багато прикладів того, що чим абсурдніша страшилка наших російських братів, тим більш активно її тиражують у народі. І чим агресивніше ведуть себе у Москві, штампуючи нові сценарії краху України, тим більш прокидається відома українська миролюбність: ну для чого ж, сваритись, це ж наші найбільші сусіди, "браття", так би мовити.

Люди не втомлюються повторювати (і особливо це було помітно в Кременчуку, де багато підприємств зав'язані на російський ринок): якщо продовжиться така колотнеча з Росією, наші підприємства помруть, людей викинуть на вулицю. Звісно, в деякі моменти доводилось виступати у ролі психоаналітика й заспокоювати, а в деякі моменти – ставити зустрічні питання.

Для тих моїх співвітчизників, які все ще сповнені братської любові до російського сусіда й переживають не за прибутки якогось абстрактного олігарха і економіки в цілому (а є й такі), а за реальні робочі місця й заробітні плати, я, зазвичай, пропонувала відповісти лише на одне питання. І воно полягає в наступному.

Нав'язуючи Україні Митний Союз Росія постійно розповідала, що дуже сильно дбає про добробут українців. Мовляв, це ж не для нас Україна в Митному Союзі треба, а для вас дурних братів – ваші заводи на ладан дихають, ваші товари ніхто, крім нас, не купляє, зарплати у вас жалюгідні, і так далі тому подібне. Називались, як ми добре пам'ятаємо, цифри в 8,9,10 (хто більше) мільярдів щорічного виграшу для економіки України. Сьогодні, – запитую я у своїх співгромадян на площах у вулицях – коли наносяться конкретні збитки конкретним українським підприємствам і конкретним сім'ям конкретних працівників, Росія наочно демонструє, як їй болить добробут своїх братів в Україні, чи вона демонструє, що їй насправді начхати і на стан української економіки, і на добробут кожного з вас? Хтось робить вигляд, що не почув мого питання, а хтось все ж відповідає: їй, звичайно, плювати на те, як живуть їхні "брати" в Україні. Їм все одно, отримають вони зарплату чи 600 працівників, як на одному з відомих заводів в Кременчуку, потраплять дякуючи Росії під загрозу звільнення. Ну і як вони можуть дбати про братів в Україні, якщо вони не можуть нормально подбати про своїх власних громадян? Бо так само, як потрібна їм бідна і затуркана маса у Росії, яка б продовжувала тримати на плаву режим Путіна, щоб раптом не було гірше, так само потрібна їм бідна і затуркана маса в Україні, яка б опиралась інтеграції в Євросоюз теж заради того, щоб не було раптом гірше. Хоча, зрозуміло, що гірше для багатьох з них вже бути навряд чи й може.

Багато українців це підсвідомо відчувають, хоча ще не готові говорити про це вголос. І, можливо, саме тому, одним з найпопулярніших питань навіть проросійськи налаштованих громадян є питання: "А как же нам поможет Евросоюз?". Але, друзі, знову ж таки: чому Євросоюз має допомагати – це ж ваші брати-росіяни забирають у вас робочі місця, і ставлять деякі ваші сім'ї на межу виживання. Навіть у найдурнішому сні важко собі уявити аналогічну істерику з боку ЄС: мовляв, якщо ви йдете до Євросоюзу, то тоді ми торгуємо і дбаємо про добробут ваших громадян, якщо ні – то тоді влаштовуємо блокаду і починаємо чмирити по-чорному. Не знаю, як це виглядає з Москви, а з Києва – досить жалюгідно.

До речі, ви помітили, що все це сталось, як Україна почала оформлювати свої відносини з Митним Союзом? Отримала статус спостерігача – опинилась в статусі торгівельної війни. Непоганий початок інтеграції в євразійському напрямку. Цікаво, що було б, якби Україна раптом відважилась вступити в Митний Союз? Те, що діється у відносинах між Росією та Білоруссю сьогодні (і про це напишу згодом) – впевнена, тільки квіточки порівняно з тим, що б відбувалось між Києвом та Москвою.

Насправді, мандруючи Україною, ще раз переконалась в одному: багато людей не проти ЄС і не за Митний Союз, а просто хочуть, щоб у Києві нарешті остаточно визначились. Ідемо в ЄС, Бог з ним. Тільки поясніть по-людськи, що це для нас означає, а то поки що Угода про асоціацію виглядає з регіонів як чийсь недолугий каприз у Києві: "хочу підписати, і все". І перестаньте фліртувати з Митним Союзом: мовляв, ми ще подивимось, як у вас там все працює, може до чогось і домовимось.

Що буде далі з Росією? Товариш Глазьєв обіцяє скасувати стратегічне партнерство. Але, якщо чесно, хіба воно колись у нас з Росією було? І хіба може воно існувати в принципі, коли одна з них почувається натурально тільки в ролі господаря? Можливо, краще мати просто добросусідські відносини, ніж таке стратегічне партнерство?

Що ж до торгівельної війни, то тут все зрозуміло: якщо Росія продовжуватиме в такому ж дусі, то вона забезпечить не тільки підписання Угоди про асоціацію, але й і її імплементацію. Просто, іншого вибору не буде з такими російськими шлагбаумами. І це вже не така й погана новина.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Чим вам, на Заході, допомогти?

У нас в Центрі "Нова Європа" є одне неписане правило: адвокаційні візити за кордон не повинні тривати більше тижня плюс дорога. Інакше – починаєш потрохи втрачати звʼязок з українською реальністю...

Яким має бути запрошення України до НАТО?

Після того, як намір України отримати запрошення до НАТО – причому "не після перемоги", а як тільки, так відразу – підтвердив вже Президент України, можу і собі дозволити поділитись деякими ідеями щодо того, якими можуть бути формати запрошення до Альянсу...

Чому я проти звільнення глави МЗС Кулеби

Оскільки весь день сьогодні мене про це запитують експерти та журналісти з різних країн світу, відповідаю чесно і відкрито. Я не підтримую звільнення міністра закордонних справ Дмитра Кулеби...

Про переговори "з позиції сили України". Чи все ж "з позиції слабкості"?

"Ми надамо вас все необхідне для того, щоб ви могли вийти на майбутні переговори з позиції сили", – говорили нам в один голос західні, передусім американські співрозмовники...

Курс на коаліцію рішучих. Кейс Японії

Деякі висновки за результатами нашого останнього адвокаційного візиту до Японії у рамках партнерства Центру "Нова Європа" та Міжнародного центру української перемоги (ICUV) напередодні низки важливих міжнародних заходів, в яких ця країна відіграє далеко не останню роль – саміт G7 в Італії, Берлінська конференція з відбудови, Саміт миру у Швейцарії...

Про візит, який справді важливий і гру на гітарі

Після перебування у Києві Держсекретаря Блінкена напрошується лише один висновок: у США досі не зрозуміли, що візити до Києва високопоставлених представників Адміністрації в умовах геноцидної війни вже не є самодостатньою цінністю, якими вони були у мирні та не завжди безхмарні у відносинах із США часи...