Щоденник євроатлантиста. Фрау Європа чи Фрау Ріббентроп?
Зазвичай, від любові до ненависті один крок. У мене в плані ставлення до Ангели Меркель – все навпаки: від ненависті до любові. Образно кажучи, звісно. І крок для цього був зроблений не один.
Чому ненависть – євроатлантисти зрозуміють. Досі пам'ятаю той крижаний погляд, з яким довелось зіштовхнутись на відстані метра-двох у кулуарах Бухарестського саміту НАТО, коли під проводом Меркель Україні зарубали План дій щодо членства в НАТО. І досі час від часу пригадую розповіді очевидців, на яких підвищених тонах – майже в істериці – Меркель доводила своїм колегам по НАТО, що ніякого Плану дій щодо членства для України бути не може апріорі.
Одним з ключових аргументів Меркель тоді було: інтеграція України та Грузії до НАТО підірве всю регіональну безпеку. Про можливу війну, яку може затіяти Росія, тоді вголос ніхто не говорив, але після розповідей Путіна про те, яка саме частина України була щедро й незаслужено подарована росіянами, було зрозуміло, що в нього у голові не все порядку.
Меркель, як і ще купа західних лідерів наївно думали: не будуть Україна та Грузія йти до НАТО, не буде Путін йти війною проти України та Грузії. Не вийшло. Він пішов війною навіть і без НАТО. Розрахунок тодішніх опонентів інтеграції України в НАТО виявився хибним. Своїм рішенням вони не скасували війну, вони просто перенесли її у часі.
Не знаю, що про це все сьогодні думає Меркель. Помічаю тільки, що німці досі досить нервово реагують на словосполучення "Бухарестський саміт". Як і на деякі ключові поняття з дещо старішої історії – наприклад, "Пакт Молотова-Ріббентропа", річниця якого якраз збігається з днем візиту Меркель до Києва.
Але якби там не було, у Меркель останнім часом з'явився прекрасний шанс попрацювати над старими помилками. Це дуже важко. Майже подвиг. Майже все своє перебування в офісі канцлера Меркель на східному напрямку присвятила одній справі, яку Штаймайєр красиво у свій час назвав "партнерством заради модернізації", а насправді це було "партнерство заради перевиховання Путіна". Вкрай невдячній справі, як вже очевидно сьогодні. Ізоляція путінської Росії для Меркель (як і Штаймайєра) – це відкрите визнання їхньої поразки як політиків. Але що поробиш, якщо вже навіть вони (є підстави вважати) розуміють: Путіна легше переобрати чи "поховати", аніж перевиховати.
До Меркель може бути багато питань. Але потрібно розуміти: без неї Європа досі б застрягла десь між стадією "глибокого занепокоєння" і першої з половиною чи четвертиною хвилі санкцій. Третя хвиля санкцій – це однозначно її заслуга. Якщо перед Бухарестом Меркель телефонували і вмовляли допомогти Україні, то зараз вона телефонувала своїм колегам (деколи, кажуть, по кілька разів на день), переконуючи, що альтернативи вже нема.
Для Меркель це реально подвиг. Якщо аналізувати її стиль правління загалом, то його можна змалювати одним словом "вичікування". Вона переважно звикла вичекати, вислухати всі думки, поспостерігати, як реагують люди, і лише тоді приймати рішення. Можливо, саме цим частково пояснюється і її вичікування у ситуації з Україною.
Як для політичного стилю Меркель, то етап вичікування в історії з Україною був ще й не дуже тривалим. Вона задала тренд по Росії ще до того, як отримала підтримку жорсткого підходу до Росії від німецького бізнесу та громадської думки. Це зараз легко, коли переважна більшість німців підтримує санкції і однозначно звинувачує Путіна у війні з Україною, а відомі бізнесмени відкрито заявляють, що їм з Путіним вже не по дорозі, а тоді вона наважилась піти проти течії.
Що стало останньою краплею? Не знаю. Але люди з оточення Меркель казали якось мені, що канцлер патологічно не переносить брехні. На цьому у свій час попалився Янукович, коли у Варшаві пообіцяв Меркель посприяти вирішенню питання Тимошенко, а потім робив вигляд, що вона сама щось навигадувала. Політика Путіна з приводу України – це суцільний потік брехні, який виливається не лише на голови любителів зомбоящика, але й – хоч і у дещо дистильованому вигляді – і на голови поважних міжнародних партнерів. Зокрема, й Меркель.
Але у випадку з Меркель треба розуміти: розчарування у Путіні не означає автоматичної любові до Порошенка. Чи якогось іншого українського політика. Вона, за деякою інформацією, вважає політиків з нашого регіону страшно безвідповідальними і такими, що думають про свою кишеню набагато більше, ніж про свою країну. Дійсно, політик однієї з найбагатших країн світу, який зламав ногу, катаючись на лижах двадцятирічної давнини, ніколи не зрозуміє політиків однієї з найбідніших країн світу, які катаються у Куршавелі в лижному костюмі за сорок тисяч євро. І, до речі, до обрання Порошенка було різне ставлення у Німеччині, враховуючи саме його бізнесово-олігархічний бекрагунд. Тому досить вдало співпала (?) з візитом Меркель новина про початок продажу бізнес-активів Порошенка.
Звісно, багато речей Меркель сприймає по-іншому, ніж ми сприймаємо в Україні. І це зрозуміло – у її країні не вбивають людей, і частину їхньої території посеред білого дня й на очах у всього світу не відтяпали "ввічливі чоловічки". І федералізація для німців – це не чорт із російської табакерки, а майже предмет національної гордості. Для деяких навіть – продукт на експорт, який вони готові експортувати туди, де його готові брати, або де вони мають змогу його акуратно нав'язати. Як це було, скажімо, в Молдові, для представників якої німці навіть проводили спеціальні семінари на цю тему. Закінчилась, правда, ця історія нічим, і німці мали б це врахувати. Як врахувати і те, що заморожені конфлікти, судячи з їхньої поразки на придністровському напрямку, у Берліна не дуже вдається врегульовувати, тому ситуацію на Донбасі краще врегульовувати у гарячій фазі, без "заморозки".
Так чи інакше, ціна, яку потрібно заплатити за мир, теж дещо може відрізнятись на українських і німецьких вагах. Але для мене важливим показником серйозності намірів Меркель щодо України є те, чи думає канцлер серйозно не лише про те, як не залишити Україну наодинці з Росією у війні, але і про те, як не залишити Україну наодинці після війни. І той факт, що канцлер особисто обдзвонила мерів німецьких міст, які мають міст-побратимів в Україні і попросила їх подумати, що вони можуть зробити корисного для своїх українських партнерів, надихає на певний оптимізм.
У Меркель не вийшло модернізувати Росію, але вона може спробувати європеїзувати Україну. Колись саме у Німеччині довелось почути, що балканські країни мають обов'язково стати членами ЄС, аби на Балканах знову не було війни. З інтегрованою хоча б частково до ЄС Україною Путіну воювати не буде сенсу, бо війну він мутить там, де зашкалює корупція та рівень любові до Росії.
Путін доказав: де Росія – там війна. У Меркель є шанс доказати: де ЄС – там мир. Якщо ми переконаємо німців сприймати Україну як позитивний виклик, а не як гострий головний біль, від якого треба негайно позбутись, все буде набагато простіше.
Ризикну припустити: на чиєму боці Німеччина, той і виграє війну. Війну не лише у тактичному, а й стратегічному сенсі. І я чомусь більш ніж впевнена, що Меркель набагато приємніше, коли її називають Фрау Європа, а не Фрау Ріббентроп.
