10 грудня 2014, 11:51

Щоденник євроатлантиста. Про що питають німці?

У ці дні в Берліні все ще ставлять багато питань про Україну. Хто добре в темі – запитує з прізвищами, "явками й паролями". Я намагалась підсумувати найпопулярніші. Можливо, і в Києві комусь будуть цікаві больові точки, на які тиснуть всі, хто приймає чи, точніше, впливає на прийняття рішень з приводу України. Бо я наприклад переконана: не факт, що ми зможемо легко трансформуватись та інтегруватись в європейський політичний та економічний простір у компанії з Німеччиною, але факт, що без компанії Німеччини це зробити буде дуже важко.

От, власне, і питання:

Чому нічого не робиться з децентралізацією? Німці вже знають, що в Україні саме слово "федералізація" викликає протест, хоча для Німеччини, як відомо, це одна з історій успіху, яку не соромно відправляти на експорт. Але вони не побачили й не бачать, щоб щось реально робилось і з децентралізацією. На відміну від багатьох нас, вони дійсно сприймають децентралізацію як своєрідну панацею від біди під назвою "Росія".

Для чого ще більше провокувати Росію, заявляючи про членство в НАТО? Як я вже згадувала нещодавно, це дуже болісне питання для німців, бо вони в принципі розуміють, що НАТО може дати для України, але в упор не розуміють, що членство України може дати для НАТО, окрім війни з Росією. І руйнування вщент ледве склеєної європейської єдності навколо України.

Де гарантія, що не почнете знову війну на Сході? Будь-яка мілітаризована акція викликає у все ще досить пацифістичному німецькому суспільстві рефлекс відторгнення. Тим більше, у ситуації, в якій начебто є шанс домовитись шляхом переговорів. Так, іракським курдам вони допомогли зброєю, бо там шансу на мирне вирішення не було, а в Україні, мовляв, є. Дарма, що мирне вирішення на Донбасі сьогодні одне – заморожений конфлікт. Але воно сприймається в Німеччині переважно як оптимальне. "Це не ідеально, але треба дивитись на речі реалістично", – кажуть деякі тамтешні стратеги.

Як на Донбасі люди переживуть зиму? У Берліні явно хотіли б, щоб Київ більше покреативив на тему, як вийти з позиції пряника до мешканців Донбасу, а не з позиції кнута. Навіть знаючи, що автори гуманітраної катастрофи знаходяться не в Києві.

Що ви плануєте робити з Коломойським? Ставлення до олігархів зі Сходу тут взагалі специфічне, але постать Коломойського і те, наскільки він здатний чи не здатний створити державу у державі – непокоїть наразі особливо. Хтось з німецьких колег пожартував: Путін хотів створити Новоросію, Коломойський може спокійно створити Новоукраїну. Причому, десь у тих же географічних межах.

Чому досі не приїхав посол України? Посол – це статус. Тимчасового повіреного Василя Химинця хвалять, але, кажуть, що дискутувати про долю України з послом Росії, який там швидко за впізнаваністю зрівняється до зірок шоу-бізнесу, все ж має посол.

P.S. Питання "де реформи?" я вже навіть вважаю непристойним писати – швидко воно буде звучати від європейців замість привітання на зустрічах з українцями. Ми до них будемо "Добрий день, як справи?", а вони у відповідь: "Що там з реформами?". Десь так.

P.S.1 Найнейприємніша річ, яку я почула востаннє у Берліні, була перефразована з російської: "Умом Украину не понять". Так, це великий прогрес, що нинішній українській владі стало легше знаходити спільну мову з європейцями, ніж з росіянами. Але європейці все одно кажуть, що на їхній ментальній карті Європи України поки що ще нема. Занадто багато всього у нас відбувається, що не вписується ні в які їхні параметри. Дуже важливо, коли за Україну вболівають серцем, але треба працювати над тим, щоб нас, даруйте за тавтологію, розуміли й розумом.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Чим вам, на Заході, допомогти?

У нас в Центрі "Нова Європа" є одне неписане правило: адвокаційні візити за кордон не повинні тривати більше тижня плюс дорога. Інакше – починаєш потрохи втрачати звʼязок з українською реальністю...

Яким має бути запрошення України до НАТО?

Після того, як намір України отримати запрошення до НАТО – причому "не після перемоги", а як тільки, так відразу – підтвердив вже Президент України, можу і собі дозволити поділитись деякими ідеями щодо того, якими можуть бути формати запрошення до Альянсу...

Чому я проти звільнення глави МЗС Кулеби

Оскільки весь день сьогодні мене про це запитують експерти та журналісти з різних країн світу, відповідаю чесно і відкрито. Я не підтримую звільнення міністра закордонних справ Дмитра Кулеби...

Про переговори "з позиції сили України". Чи все ж "з позиції слабкості"?

"Ми надамо вас все необхідне для того, щоб ви могли вийти на майбутні переговори з позиції сили", – говорили нам в один голос західні, передусім американські співрозмовники...

Курс на коаліцію рішучих. Кейс Японії

Деякі висновки за результатами нашого останнього адвокаційного візиту до Японії у рамках партнерства Центру "Нова Європа" та Міжнародного центру української перемоги (ICUV) напередодні низки важливих міжнародних заходів, в яких ця країна відіграє далеко не останню роль – саміт G7 в Італії, Берлінська конференція з відбудови, Саміт миру у Швейцарії...

Про візит, який справді важливий і гру на гітарі

Після перебування у Києві Держсекретаря Блінкена напрошується лише один висновок: у США досі не зрозуміли, що візити до Києва високопоставлених представників Адміністрації в умовах геноцидної війни вже не є самодостатньою цінністю, якими вони були у мирні та не завжди безхмарні у відносинах із США часи...