Трек ""Нуланд-Сурков": дипломатія чи технологія?
Американські дипломати і політики в приватних розмовах впродовж останнього року любили розповідати, як вони допомагають Україні вистояти не тільки агресію Росію, але й різного роду неконструктивний пресинг з боку німців і французів. Мовляв, на нас можете розраховувати: ми не зацікавлені в швидкому результаті імплмементації Мінська ціною національних інтересів України.
І все наче йшло непогано, поки не з'явився і – головне – не закріпився діалог Вікторії Нуланд та Владислава Суркова. Спочатку цей формат просто дратував важливі кабінети в Україні (адже про Україну без України), потім почав серйозно насторожувати (зустрічі стали регулярними, а деякі лексичні звороти американської партнерки почали дивно нагадувати лексичничні звороти Суркова).
Американці ж у цей час розповідали про конструктивний діалог, що відбувається між Вікторією і Владиславом, і абсолютно не розуміли, чому в Києві на запити від Нуланд зустрітись не всі ключові десижнмейкери відразу реагували негайною згодою. Деякі закордонні дипломати почали жартувати, що завдяки регулярному контакту з Сурковим Торія не факт, що вирішить конфлікт, але хоча б покращить свою російську, яку вона якраз почала вивчати. Сказати Вашингтону, що в Києві є нерозуміння доданої вартості діалогу Нуланд з Сурковим – прямо й тим більше публічно ніхто з української сторони особливо не наважувався. Як ні як, американці багато Україні й допомагають, і отримати від Штатів титул Міс невдячність було б як мінімум немудро, а у випадку Нуланд ще й, можливо, недалекоглядно: у неї є шанс залишитись на хорошій посаді і при новій адміністрації. Були обережні спроби зарубити цей переговорний формат руками німців, теж не особливо щасливих від вояжів Нуланд до Суркова, але, як бачимо, безуспішно.
І все це сприймалось як півбіди, поки миротворча активність Нуланд виглядала більше як її самодіяльність, але коли ці дії почали підкріплюватися відповідними заявами та інструкціями з Білого дому, то в Києві насторожились не на жарт. Справжнім холодним душем для української сторони стала зустріч Порошенка з Байденом у Нью-Йорку, коли останній де факто нав"язував лінію, відпрацьовану раніше Нуланд.
У ці дні у вищих кабінетах країни справжній шухер: мовляв найближчі тижні будуть критичними, на нас будуть тиснути небаченим тиском, і головне – що американці пресингуватимуть за компанію європейцями. Хоча це було цілком очікувано: про те, що у Мінському процесі важливо досягнути прогресу до кінця року (де факто кінця терміну нинішньої адміністрації) американці почали відверто говорити з травня місяця. Хоча для чого їм потрібен прогрес ціною чергового вияву слабкості американського президента – досягнення прогресу на російських умовах- незрозуміло, оскільки це робить міжнародну президентську спадщину Обами ще більш сумнівною.
Очікуючи нову хвилю пресингу перед американськими виборами, у Києві нарешті почали чітко формулювати власні червоні лінії, серед яких – питання кордону (постійного спостереження з боку ОБСЄ і механізму повернення), виведення іноземних військ (пункт 10 Мінська), безпека виборів. Тепер головне – ці червоні лінії не менш чітко й переконливо аргументувати, залучивши на свій бік пул впливових міжнародних голосів.
Але справа не лише в червоних лініях. Дуже бракує з боку України аргументованого пояснення, які саме загрози приховує у собі повне виконання Мінських домовленостей на умовах Росії: як саме це може дестабілізувати та послабити Україну як державу. Бракує так само серйозного аналізу на тему того, що, власне, приховує в собі більшу загрозу для України як держави – реінтеграція України згідно з мінськими домовленостями чи постійний навпізаморожений конфлікт (заморозити його толком ніхто не дасть). Фундаментальна різниця в баченні між Україною і Штатами полягає в тому, що навіть деякі щирі друзі і симпатики України в уряді США вважають, що українці занадто драматизують наслідки виконання Мінська, і насправді нічого екзистенційно небезпечного для держави України Мінськ в собі не таїть.
Ну і що стосується діалогу з Нуланд і Сурковим. Можна довго сперечатись у його доданій вартості. Тим більше, що навіть ключовий аспект, який обговорювали ці чиновники, і який стосується створення так званих "безпекових бульбашок" (security bubbles) по-різному оцінюється в Києві та Вашингтоні (хоча пілотне розведення озброєнь відбувається саме в тих населених пунктах, які пропонувались Нуланд в рамках ідеї створення безпекових бульбашок). Але можна однозначно стверджувати інше: якщо діалог з Нуланд задумувався Кремлем як технологія, яка мала б спровокувати серйозну недовіру в американсько-українських і частково навіть американсько-німецьких відносинах, росіянам це вдалось, і Суркову тут треба віддати належне.
