Після Брюсселя
У той момент, коли вже європейські партнери і друзі почали приречено розповідати, що нічого катастрофічного не станеться, якщо "чистого" рішення у Брюсселі щодо відкриття вступних переговорів не буде, бо Україна залишається кандидатом на членство (і це ключове), а переговори можна відкрити і в наступному році, ми таки отримали повноцінне "так".
Насправді, Європейський Союз, ухваливши рішення про відкриття вступних переговорів з Україною, викреслив 2023 рік з року втрачених можливостей України. Після не зовсім реалізованого контрнаступу та слабкого рішення Вільнюського саміту НАТО, саме ЄС другий рік поспіль "витягує" репутацію всієї євроатлантичної спільноти, без повноцінної інтеграції в яку Україна залишатиметься постійним обʼєктом імперських зазіхань РФ.
Те, що Україна стане або повноцінною частиною Заходу, або перебуватиме під постійним ризиком бути колонізованою РФ, визнають нарешті вже і в багатьох столицях ЄС. І тут насправді відкрите питання з Орбаном: він це не розуміє, чи просто не бачить проблеми в такій колонізації, а можливо навіть вбачає в ній певні можливості?
Всі процеси розширення ЄС – це поєднання політичного та технічного процесу. Через розуміння (нарешті) геостратегічного значення розширення ЄС в ключових його столицях, Україна отримала можливість стати частиною саме політичного, а точніше геополітичного розширення. Адже те, що ми бачили з моменту надання статусу кандидата і до моменту рішення про вступні переговори вчора, було саме геополітичним розширенням. І саме воно дозволило за два роки досягнути того, що Україна не могла здобути десятиріччями.
Водночас, ми маємо бути цілком свідомими того, що нинішній саміт у Брюсселі та рішення про відкриття вступних переговорів – це може бути останнім великим актом саме геополітичного розширення. Далі є великий ризик того, що нас будуть вганяти в жорстку рамку технічного процесу, як це в якийсь момент сталось із Західними Балканами. І добре, що дуже багато хто вже думає, як зробити так, аби Україна та Молдова не потрапили у західнобалканську пастку. Тим паче будемо відвертими – у ЄС є впливові країни, для яких членство України в ЄС є більш пріоритетним, аніж країн Західних Балкан.
Драматичне блокування Угорщини ще більше загострило питання потреби внутрішньої реформи ЄС – принаймні в частині зміни процедури голосування на користь кваліфікованої більшості. Але цим драматичним блокуванням має скористатись і Україна в сенсі того, аби удосконалити методологію розширення, яка наразі також дає можливість одній країні блокувати процес на багатьох переговорних етапах. Якщо Україна стала жертвою такого рівня білатералізації євроінтеграції вже на етапі прийняття рішення, можна не сумніватись, що Угорщина (і можливо не тільки) будуть користатись цим інструментом ще не одноразово. Необовʼязково повертатись до "старої" методології в цій частині, де для блокування потрібно 1/3 країн чи запит Єврокомісії, але десь в цьому напрямку.
-Блокування Орбана, котре не на жарт вивело з рівноваги країни-члени більше, аніж Україну (ми це вже проходили), актуалізує для України ще й інше питання – наскільки важливо бути командним гравцем. З моменту надання Україні статусу кандидата з української столиці багато надходило сигналів до ЄС, які зачитувалися як такі, що Україна може в перспективі стати новою Угорщиною – країною-членом, котра буде відстоювати свої інтереси в такий спосіб, що руйнуватиме європейську єдність зсередини і дискредитуватиме назовні. Нам важливо вже на цьому етапі приборкувати подібні наративи, не вдаючись до гучних і резонансних заяв в Україні, але шкідливими в плані нашого позиціювання як командного гравця.
І нарешті: вступ до ЄС не може забезпечити безпеку України, як би деякі європейські десижнмейкери не продовжували апелювати до "євросоюзівської" безпекової статті 42.7. Хоча з моменту заявки Швеції та Фінляндії, які так само розраховували на цю статтю багато років, на вступ до НАТО, мали б змінити риторику. Нам Україні потрібно працювати над тим, щоб в усіх столицях ЄС зʼявилось таке усвідомлення, яке вже зʼявилось сьогодні у Парижі та, наприклад, Хельсінкі – для України потрібна велика пакетна пропозиція: членство в ЄС та НАТО. Однак такого розуміння поки нема в Берліні, де вступ до ЄС вбачається швидше як альтернатива членству в НАТО.
І зовсім останнє – сподіваюсь, в Україні оцінять належним чином солідарну позицію Молдови. Попри різні публічні і непублічні пропозиції, щоб Молдова йшла окремо у випадку неспроможності переломити вето Орбана. Попри дошкульні коментарі українських можновладців в минулому році щодо доцільності звʼязки з Молдовою та навіть емоційно випади, що Кишинів ледве не на крові українців" намагається йти до Євросоюзу, молдовські партнери дали всім чітко зрозуміти – і це, наскільки мені відомо, була принципова позиція Маї Санду – що Україна та Молдова повинні йти в дуеті незалежно від розвитку подій з блокуванням Угорщини.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
