Про статтю Ігора Луценка
На жаль, у статті "Так, смерть!" написано правду. Заголовок, звісно, не з приємних, але головна ідея правильна – йде війна. Прихована, психологічна, інформаційна, економічна, внутрішня.
Раніше я називав це "мирним внутрішньоетнічним конфліктом" за те, яку модель обере нація для розвитку на наступному витку власної історії. Ну, оскільки Північ-Захід і Південь-Схід трактую як дві версії одного етносу (без різниці практики мововжитку). Дві конкуруючі внутрішньоетнічні групи, які мають дві моделі розвитку для усього українського етносу. Так часто буває в етногенезі поки якась версія не стає домінуючою або не виробляється синтез. Зрештою, раніше за Януковича й ПР голосували саме як "за своїх". А тепер видно, що за них "свої" вже насправді не голосують. Ну, принаймні значно менше...
І тепер видно, що вимір цього внутрішнього конфлікту (не просто лінія поділу, а саме лінія конфлікту) проходить інакше: влада-корпорація проти громадян-посполитих (головна ознака яких – неналежність до влади-корпорації, тому вони дуже різні й роз'єднані). "Ми їх заставимо, а якщо ні, то обдуримо, а якщо ні, то натравимо одних на інших" – це замисел корпорації, яка не "прийшла до влади шляхом виборів", а її прямо захопила, узурпувала, привласнили, вкрала. У цьому сенсі опозиція цілком права, коли називає владу бандою.
Зовнішні загрози? Про це говорив Азаров у парламенті (читав з паперу, що йому написали), про те, що треба сісти за круглий стіл, випити по 300 і "все порішать". Сьогодні він вже кличе опозицію на переговори... Даремно. Занадто далеко зайшли "регіонали" у приниженні громадян, аби притомна опозиція пішла назустріч такій владі...
Я ж бачу ситуацію іншою: або ми (громадяни) дивлячися правді увічі приймаємо війну як війну, або (якщо не маємо сили на опір) робимо вигляд, що це мир – скаржимося, судимося, голосуємо, подаємо апеляції і так далі... Це також вибір, і я не знаю, який з них кращий. Залежить від реальності оцінки ресурсів. Можливо, це просто "Другий фронт"?
Чесно кажучи, інколи на мене нападають ілюзії того, що це "мир" і ситуацію можна виправити... А текст Ігора Луценка мені сподобався саме тому, що там гранична ясність, без ілюзій. Я не про "Свободу" і Тягнибока, а про громадян і владу. Заслуга "Свободи" полягає саме у тому, що вони показали нам, що це війна, а не парламентський процес.
На тлі тривалої суспільної деморалізації, політичної апатії та кризи лідерства в опозиції усвідомлення реальної ситуації – це справді "відкриття у галузі суспільних наук"!
