Шість років Зеленського: як влада проґавила підготовку до вторгнення
Рівно шість років тому шостий президент України здобув переконливу перемогу на демократичних виборах. Це голосування багато в чому було протестним: 73% українців проголосували проти "бариги", "ліпєцкої фабрики", "Мінських угод", "наживи на війні", "а то Путін нападьот", – повіривши маніпулятивним меседжам політичних неофітів і їхньої інформаційної обслуги. Флагманом цієї брудної пропагандистської кампанії були "Плюси" та інші медведчуківські канали, які роками з ранку до вечора просували думку, що це нібито "Порошенко напав на Україну".
Шість років тому Наталочки і Сірьожі влаштували всенародне свято. Вони й досі повторюють мантру, що Зеленський – це найкраще, що могло трапитися з Україною. Але цей пропагандистський марафон уже не дивляться в Маріуполі, фортеці Бахмуті, Авдіївці, Сєвєродонецьку, Лисичанську, Волновасі, Сватовому...
Сьогодні на "Українській правді" вийшла полемічна стаття лауреата Шевченківської премії, журналіста і воїна Павла Казаріна, в якій він розмірковує, чи можна було б уникнути великої війни, якби не Зеленський.
Для мене і нашої команди очевидно: відповідальність за напад на Україну – і в 2014, і в 2022 роках – несе виключно Путін, путінська Росія, всі без винятку росіяни, які допустили цементування диктатури і для яких великоруський шовінізм став релігією. З 2014 по 2019 рік я жорстко полемізувала з тими, хто перекладав відповідальність за війну на Порошенка. Це страшна трагедія, що так багато людей повірили в цей кремлівський наратив, який сюди тягли деякі українські медіа та проросійські політики, підігруючи Кремлю, перекладаючи провину на українську владу. Тим не менше, кримінальні справи проти Порошенка – за "контрнаступ улітку 2014 року на Донбасі" та за відсіч ворогу в листопаді 2018-го в Керченській протоці – досі не закриті, навпаки, активно "розслідуються" ДБР.
З 2019 року, попри чітку опозицію до Зеленського, я не змінила своєї позиції щодо війни. Повну відповідальність за вбивства українців, знищення міст, порушення Мінських угод до 2022 року несе путінська Росія. Це не Зеленський напав на Україну в лютому 2022-го – воєнний злочин скоїв Путін.
Але відповідальність за провал підготовки до вторгнення, ігнорування сигналів партнерів, невиконання державного оборонного замовлення, згортання ракетних програм, знищення оборонної промисловості, недофінансування ЗСУ через пріоритет асфальту, відсутність евакуації культурних цінностей та дитячих будинків – лежить повністю на українській владі. Яка в січні 2022 року саджала Порошенка, замість зібрати за одним столом усіх колишніх президентів і разом думати, як протидіяти Путіну. І дуже дивно, що у статті Казаріна про це – ані слова.
ЗСУ – головний гарант нашої державності, суверенітету та незалежності. Я щиро дякую Павлу за захист України та приналежність до найавторитетнішої армійської спільноти. Він точно усвідомлює, що підготовка резервів і посилення ВПК у 2019-2022 роках могли б стати стримувальним або щонайменше уповільнюючим фактором для російського бліцкригу.
Чому Путін не напав раніше? Автор, на мою думку, дає надто спрощене пояснення, мислячи винятково в парадигмі "Порошенко vs Зеленський", ігноруючи зовнішні чинники. Політика стримування агресора замість придушення санкціями з боку Німеччини, США та загалом ЄС – була помилковою. Вона дозволяла російській економіці розвиватися, будуючи "Північний потік" і торгуючи енергоносіями. Але фактор Меркель і Трампа, безумовно, грав свою роль – це були, можливо, єдині світові лідери (окрім Сі), з якими Путін ще рахувався.
Натомість українська влада напередодні вторгнення пересварилася з партнерами, звинувачуючи їх у "скабєєвщині" і панікерстві, яке нібито могло знищити економіку. Хоча з 2021 року треба було робити все, щоб посилити антипутінську коаліцію, довіряти західним розвідкам і зміцнювати оборону. І лондонський саміт НАТО у грудні 2019 року не варто було ігнорувати – паризька зустріч з Путіним цьому шпагату точно не допомогла.
Очевидно, що тема підготовки до війни – найбільш болюча для команди Зеленського. Бо йдеться про втрачений час і можливості, які спричинили важкі наслідки для країни. Ця розмова ще попереду – бо спершу треба перемогти ворога. До речі, тема перемоги дивним чином зникла з риторики влади, разом із забутими самітами миру й планами стійкості.
Три роки війни влада активно експлуатувала гасло "Мінська-3 не буде". І, судячи з останніх новин про переговори, це правда. Бо в самих Мінських угодах була чітко зафіксована територіальна цілісність України: Донецька й Луганська області визнавались українськими, і не було жодного слова про відмову від Криму. А їхнє виконання прив'язувалося до санкцій.
До речі, я щиро бажаю нинішній українській переговорній команді досягти подібного результату. Бо головна червона лінія для суспільства – це територіальна цілісність і суверенітет України.
Павло Казарін завершує свою колонку до шестиріччя Зеленського висновком: головне – що не переміг Медведчук. Адже прихід до влади п'ятої колони Кремля справді означав би окупацію України зсередини. Але я не настільки оптимістична, як автор. Можливо, тому що щодня бачу в парламенті коаліцію "Слуг" і ОПЗЖ, які разом обкрадають Армію, спрямовуючи кошти на пропаганду, російське обладнання для АЕС чи дороги – замість дронів і фортифікацій. Бачу, як із Верховної Ради роблять слухняну "держдуму", руйнуючи парламентаризм. Щодня бачу, як особа в кріслі спікера отримує фізичне задоволення від приниження опозиції.
А можливо, мій песимізм – через судилища над бойовими командирами і "превентивні санкції" проти Порошенка, який уже шість років не при владі. Бо ця політична цензура, тиск і розправи не дуже відрізняються від часів Януковича.
Перемогти Росію важливо не лише на полі бою чи в дипломатії – треба перемогти її в собі. Не дати побудувати її всередині. І це – відповідальність Зеленського, який вже шість років має повноту влади. Не варто цементувати її портновщиною в судах, політичними переслідуваннями та союзами з ОПЗЖ. Бо саме це і буде перемогою Медведчука.
P.S. Павле, ще раз дякую за службу – і за полеміку!
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
