2000 метрів до Андріївки: фільм, що не відпускає

Малодушність нашіптувала мені не йти на прем'єру... Або вислизнути після початку. Бо в нашому житті зараз стільки страхів і негативних новин, що підсвідомо хочеш уберегти психіку. А документальний фільм "2000 метрів до Андріївки" оскароносця Мстислава Чернова – це про важкі бої за маленьке село під Бахмутом, від якого залишилася тільки назва. Про смерті найкращих людей нашої країни – за назву на карті. Навіть не так: про загибель найкращих людей цього збожеволілого світу. Бо хто ще так відчайдушно готовий битися й ризикувати життям за заміновані поля й спалені артилерією ліси, за руїни, що лишилися від села?

Самі герої – реальні молоді хлопці, яким би жити й учитися, які в своєму житті нічого не бачили й не чули, окрім звуків смерті, зметених вогнем лісопосадок, загибелі друзів, руїн селищ і міст, стертих росіянами до каміння. І вони кажуть: ми б'ємося й вмираємо за назви на карті. Бо це наша земля. І колись тут знову буде життя.

Я заклякла у своєму кріслі й разом із повною залою додивилася фільм до кінця – хоч іноді заплющувала очі, а часом вони застилалися сльозами. Я ніколи не зможу простити росію за все це страшне зло, яке вона принесла на нашу землю.

Автор фільму, режисер Мстислав Чернов, на презентації сказав, що зараз багато політиків підштовхують нас до того, що Україна має віддати свої землі. Але вони й гадки не мають про цінність цієї землі, кожен метр якої залитий кров'ю. Про це – кожна хвилина фільму.

Багато грубої лайки. Та що ж, на війні так говорять зі світом. Багато справжнього братерства і дружби. Багато незбагненної любові до цієї спаленої, замінованої, поритої снарядами й, здається, непридатної вже до життя землі. Кадри важких боїв, дорога смерті – 2000 метрів до села, що прострілюється ворогом, над яким літають FPV-дрони, посадка, перекопана "щурячими" норами бліндажів окупантів, чергуються з відстороненою хронікою західних ЗМІ, де Україну критикують за "невдалий контрнаступ". Точний, як скальпель, режисерський прийом: показати світу правду і змусити подивитися в дзеркало. А у цьому віддзеркаленні – побачити героїв і власний страх та малодушність.

Маленький взвод 3-ї штурмової пройде ті 2000 метрів і встановить український прапор на руїнах Андріївки. Єдина жива істота, що там залишилася, – худюща кішка, яку бійці заберуть до загону. А вже за кілька місяців село, точніше – назву на карті, знову захоплять росіяни.

З висоти дрона ми бачимо руїни колишнього населеного пункту, скелети будинків між колись чітко розпланованими вулицями. А потім – безкрає "місто" синьо-жовтих прапорів на цвинтарі, де під кожним із них лежить цвіт нашої нації. Ті, хто віддали життя за ці міста і посадки.

Красиві суворі обличчя застигають під спалахами вогню. Вечірнє шикування загону. Командир кричить позивний "Гагарін!" – і десятки побратимів у відповідь: "Присутній!" – аби чув весь світ. І так – десятки разів! Величний, емоційний, страшний щовечірній ритуал тих, хто вийшов з бою, – згадка про тих, хто назавжди в строю.

Цей фільм не відпустить надовго. У залі сиділо багато іменитої публіки, і я дуже хочу, аби "2000 метрів до Андріївки" побачив світ. Але не менш важливо, щоб його подивилися на Банковій. Пам'ятаєте, в одній із чергових пафосних статей для західної преси журналіст писав, що вечорами президент і його команда у бункері передивлялися стару класику?... Так ось, Верховному Головнокомандувачу і його радникам варто знайти півтори години на документальне кіно про Андріївку – одне з сотень захоплених і знищених сіл. Ця правда про війну дуже відрізняється від "успішних кейсів фортеці Бахмут", як це називали на Банковій. Це правда про тих, на кому тримається українська державність.

Дякую за правду творчій команді фільму. Дуже бажаю вам "Оскара" й усіх можливих нагород. Фільм уже відсьогодні в українських кінотеатрах. Сходіть, друзі! Щоб ще більше ненавидіти ворога й усвідомити подвиг і жертовність наших ЗСУ. Хоч ми в тилу ніколи до кінця не зможемо це відчути і пережити. Дякую ЗСУ за все!

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.