ЧАЕС: втрачені шанси
Новий конфайнмент – це не вирішення проблем, а ширма для приховування від світу Чорнобильської трагедії
В чергову річницю Чорнобильської трагедії знову лунають чудодійні рецепти вирішення проблем глобальної катастрофи – від перетворення Зони відчуження у квітучий оазис до закликів відновити роботу ЧАЕС. Як колишній міністр охорони довкілля та ядерної безпеки, який очолював увесь переговорний процесс з "Великою сімкою" (G-7) та підписував Меморандум щодо закриття ЧАЕС в 1995 році, хотів би зауважити, що Україна дійсно мала шанс домогтися виконання усіх зобовязань з боку Заходу, але на заваді цьому став традиційний дефіцит фаховості та національної позиції української влади.
Україна самостійно не здатна вирішувати проблеми Чорнобильської катастрофи, масштаби якої виходять за межі можливостей однієї країни. Потрібна допомога світової спільноти. І це не бажання нажитися за рахунок інших держав, а жорстка необхідність. Приміром, після вибуху на "Фукусімі-1" навіть Японія, яка володіє сучасними технологіями, звернулася по допомогу до МАГАТЕ та США. Україна ж не може самотужки протидіяти Чорнобильським проблемам, оскільки її ядерна галузь залишається, по суті, відсталим "технологічним" уламком колишнього СРСР, а економічний потенціал суттєво поступається розвиненим країнам.
"Велика сімка" на початку 90-х років ухвалила рішення допомогти Україні саме через глобальні масштаби наслідків аварії на ЧАЕС для людства. Окрім цього, після аварії на ЧАЕС всі країни згорнули свої ядерні програми, включно із дослідницькими, а США зупинили будівництво 109 ядерних енергоблоків. Переговори з "Великою сімкою" – це унікальний досвід, бо, з одного боку, сімка найбільш розвинених країн світу не є суб'єктом міжнародного права, з іншого, – потрібно було об'єднати можливості усіх задля мінімізації впливів такого роду катастроф.
20 грудня 1995 року, після більш, ніж піврічних переговорів, було підписано Меморандум між Україною та "Великою сімкою" щодо масштабної програми дій на ЧАЕС. Це роботи, що пов'язані зі зруйнованим реактором, виведенням з експлуатації станції, заміщенням ядерних енергоблоків новими потужностями, створенням у Зоні відчуження Міжнародного дослідницького центру і багато іншого.
З тих домовленостей мало що виконано за більш, ніж 16 років. Але найгіршим є те, що Меморандум за попередні роки фактично піддано суттєвій ревізії. Україна під тиском Заходу погодилася змінити попередню стратегію щодо "Саркофагу", – реалізувати проект нового конфайнменту, на який "Велика сімка" зібрала більше 1 млрд доларів. Але це ж не вирішення проблем "Саркофагу", а скоріше ширма для приховування від світу Чорнобильської трагедії! Поки в зруйнованому реакторі будуть зберігатися неконтрольовані ядерні матеріали, десятки тисяч тонн радіоактивних відходів, він залишатиметься ядерно небезпечним. Саме тому в 1995 році, на переговорах з "Великою сімкою", українська делегація наполягала на поетапному вирішенні цих складних проблем. Ми запропонували витрачати кошти, в першу чергу, на підвищення безпеки діючого "Укриття" та готувати разом із Заходом стратегію вилучення усіх ядерних та радіоактивних матеріалів зі зруйнованого реактора та їх безпечного захоронення, згідно норм МАГАТЕ. Лише у такий спосіб зруйнований реактор можна перетворити у екологічно безпечний об'єкт. Нинішні ж пропозиції Заходу (країн ЄС та США) – це лише часткова локалізація небезпек проблем "Укриття". А в подальшому – всі проблеми та витрати по Чорнобильській програмі будуть перекладені на мізерний бюджет України. Якоюсь мірою повторюється ситуація із ядерним роззброєнням. Як тільки остання ядерна боєголовка була передана росіянам, як світ втратив інтерес до проблем України. І сьогодні ми самотужки фінансуємо програму утилізації стратегічних озброєнь.
Положення Меморандуму щодо ЧАЕС не реалізовано й по інших напрямках, бо через постійну зміну урядів та потужну корупцію ефект від використання західних коштів був невисоким. Наприклад, сховище для зберігання відпрацьованого ядерного палива з ЧАЕС невиправдано подорожчало, бо через помилки у проектуванні відповідні установки не могли приймати паливо з реакторів РБМК. На чорнобильські кошти фінансувався і "ядерний туризм" на ЧАЕС, тобто поїздки фахівців з усіх лабораторій світу, замість того, щоб через заохочення до співпраці Україна збирала додаткові кошти для себе. Міжнародний дослідницький центр також не народився із-за відомчих дискусій, які продовжуються і сьогодні.
Нині деякі політики "піаряться" на тому, що Україна могла б експлуатувати ЧАЕС і після 2000 року. Тоді б, мовляв, Захід надав би більшу допомогу. Такого роду заяви лише шкодять Україні. Перед ухваленням остаточного рішення щодо закриття ЧАЕС Рада національної безпеки та оборони детально вивчила усі аспекти експлуатації станції після 2000 року. Фахівці однозначно стверджували, що ЧАЕС без докорінної реконструкції експлуатувати далі неможливо, бо буде вичерпано ресурс реакторних установок. Їх капітальний ремонт та модернізація обійшлися б Україні, за підрахунками Держкоматому, більше 1 млрд. дол. за кожну установку. Така програма підвищення безпеки АЕС вважалася надто дорогим задоволенням навіть в часи СРСР, коли ціни були в 8-10 разів нижчими, ніж в незалежній Україні. Наприклад, на Ленінградській АЕС реконструкція лише одного блоку обійшлася майже в півмільярда доларів. Україна таких коштів не мала, а позичити не могла, бо світ визнав блоки ЧАЕС вибухонебезпечними і вимагав виводити їх з експлуатації, а не модернізувати.
Виключення стосувалося лише другого енергоблоку, який було зупинено в 1992 році, після пожежі в турбінному залі. Другий енергоблок міг ще 7 років працювати без заміни технологічних каналів. Але коштів для проведення відповідних робіт щодо перезапуску другого енергоблоку Держкоматом так і не зміг виділити. Тому всі розмови про можливість подальшої експлуатації ЧАЕС є безпідставними або нефаховими.
Наостанок хотів би зауважити: замість пошуків ворогів у Москві чи Вашингтоні, треба подивитися, хто і чому приймає рішення, які шкодять Україні та, нарешті, навчитися притягати цих "фахівців" до відповідальності. Тоді Україна, рано чи пізно, але все ж таки вийде на шлях стабільного і політичного, і економічного, і технологічного розвитку, а не залишатиметься "Зоною відчуження" для усього світу.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
