Те, що буде ''на районі'' має вирішуватися ''на районі''!

З роки я жила у мікрорайоні Страсбурга, який, за іронією долі, називається "Місто-сад". 2 рази на рік я отримувала запрошення на зустріч громади, яка проходила в парку, або спортивній залі місцевої школи.

На таких зустрічах ми обговорювали питання, які стосувалися розвитку мікрорайону, фіксували їх і направляли в мерію. В кінці зустрічі грав місцевий оркестр, сусіди вивчали виставку, спеціально підготовлену локальним куратором та митцем і пили вино.

Що ж прямо зараз відбувається в Києві?

Жителі Києва не мають змоги активно включатися в обговорення та ухвалення важливих рішень, які стосуються міста. Вони взагалі мало що вирішують, лише спостерігаючи за тим, як 5 років це роблять за них.

Нам потрібен міст імені мера, чи тротуари, по яким безпечно пересуватися маломобільним групам людей? Нам потрібна гігантська скульптура жирафа, чи сучасна система зливової каналізації, яку чистять і ремонтують, щоб під час дощів Київ не претворювавася на Венецію?

Що насправді потрібно киянам? "Вау ефект" і чергова скульптура в стилі позаминулого сторіччя, чи чисте повітря?

Раз на пять років ми обираємо місцеву владу – людей, які представляють наші інтереси і є основними розпорядниками бюджету. Містяни чекають на наступні вибори і критикують владу, громадські активісти та прогресивні організації роблять, що можуть в позиції "переконай мера і депутата, якщо зможеш".

А чи не хочемо ми ухвалювати рішення разом? Разом визначати реальні межі районів Києва, формувати стратегію та обговорювати Генеральний план, контролювати використання бюджетних коштів. Адже це наше місто, наш дім, і це безпосередньо стосується того, яким ми побачимо наш Київ завтра.

За тоталітарної системи все вирішувала одна партія, в девяності бідність і страх закрили людей в своїх квартирах.

Але Майдан допоміг згадати природу українців – пристрасть до самоорганізації, відповідальності за себе, свій район, місто, країну. Адже традицію "толоки", "віче" та Магдебурзьке право, за яким Київ жив 400 років, неможливо забути.

Так в Києві виникли громади мікрорайонів "Подоляночка", "Позняки. Осокорки. Харківський", "Татарка" та об'єднання навколо ідеї, такі, як "Екопарк "Осокорки", інші. Багато з них вже зареєстровані громадські організації.

Моя громадська організація "Місто-сад" вже 7 років допомагає створювати спільноти на сході України. Я знаю, як це робити і, що головне, мешканці міст бачать результати нашої роботи.

В Німеччині 44% громадян належать щонайменше до однієї спілки, робочої групи, клубу тощо. І ця практика, дуже повільно, але починає зміцнюватися в Україні.

Разом з цим, це складний шлях побудови довіри – дуже тендітної, але такої важливої складової здорового суспільства та міста. І містяни мали б голосувати за "людину з району", яка ходить з тобою на один базар.

Зараз активні міські спільноти зустрічаються в групах соціальних мереж, парках влітку, кафе, чи у сусідів.

Ми маємо створити простори для таких зустрічей: суспільні хаби, в яких громада не лише обговорюватиме важливі питання, але й проводитеме виставки, концерти, лекції. Саме в такі хаби зможуть приходити і депутати Київради, щоб спільно розробляти важливі для міста рішення.

Містяни мають знати, що, умовно, щочетверга на базі бібліотеки, будинку культури, чи повноцінному освітньо-культурному просторі можна взяти участь у дискусії щодо освітлення території чи організації роздільного збору відходів у своєму районі, пройти курс психологічної підтримки чи курс іноземної мови.

Потрібно організовувати обмін вживаними речами та ремонт зіпсованих, створити музей мікрорайону, який стане якорем спільноти.

Але головне – в таких хабах громада вивчатиме свої права та обов'язки, дізнаватиметься, як може активно залучатися до управління містом.



Поодинці можливо, але складно творити зміни, але разом ми набагато сильніші. Майдан і наступний розвиток громадського сектору показали, що, попри "радянський спадок", ми здатні самоорганізовуватись для вирішення спільних завдань.

Адже саме в постійній кропіткій взаємодії громадян між собою та із місцевою владою, заснованій на довірі, здійснюється та омріяна демократія, якої ми прагнемо.