Як пісня, яку в дитинстві співала мама, підтримує наше ментальне здоров'я
Складно зараз усім. Впоратися з втратами, страхом, сумом, втомою. Кожна та кожен шукає підтрімку і опору: людей, які допоможуть, практики, які створять відчуття безпеки. І все більше і більше з нас знаходять цю підтримку в доторку до глечика, з орнаментом рідного регіону, пісні, яку співала бабуся в дитинстві і яка досі звучить в голові, коли сумно, чи страшно, приготуванні усією родиною борщу.
Кожна нація має свої традиції, ритуали, знання та майстерність, які передаються від покоління до покоління. Ці елементи – не просто історичні залишки минулого, а жива тканина культурного досвіду, який формує наші уявлення про світ, нашу ідентичність та створюють відчуття безпеки. І саме нематеріальна культурна спадщина усе яскравіше проявляється як інструмент підтрімки нашого ментального здоров'я та виліковування душ.
Нематеріальна культурна спадщина – це звичаї, форми показу та вираження, навички, знання, усна творчість, ритуали, способи святкування, традиційні ремесла, які визнані спільнотами, групами та окремими особами як частина їхньої культурної спадщини. Це те, що робить нас унікальними, передається з покоління в покоління, що формує нашу ідентичність.
З одного боку нематеріальна культурна спадщина все частіше опиняється під загрозою: стає усе менше носіїв старовинних ремесел, наприклад. У глобальному світі без кордонів люди часто втрачають зв'язок зі своїм корінням. Глобалізація та технологічний прогрес призвели до того, що багато елементів культурної спадщини стають забутими. Наприклад, нації втрачають традиції, які об'єднують людей під час свят або важливих життєвих подій, таких, як весілля чи народження дитини.
Але в Україні все інакше. У нас відбувається небачений до цього ренесанс частково забутих практик, які об'єднують народ, регіон, місто, родину, підтримують нашу віру і створюють відчуття безпеки.
ГО "Місто-сад", за підтримки УКФ, реалізувала проект "ДУША" і дослідила, як в Україні відроджується ідея наскрізної сили нематеріальної культурної спадщини, яка стає усе виразнішою. ЇЇ ніби активує відчуття втрати і бажання вижити, які є невід'ємною складовою війни.
Наведу приклад: традиція приготування авдіївської каші.
17 лютого 2024 росія остаточно захопила Авдіївку, місто "вічного вогню", за героічною обороною якого слідкувала уся країна. Але навіть серед вогню війни мерехтить промінь життя і одним з цих променів стало відродження традиції приготування авдіївської каші – святкової та поминальної страви.
За переказами місцевих господинь, традиція існує з кінця XIX сторіччя і передається від покоління до покоління на рівні родин. Але актуалізувалася вона саме під час війни. За лідерства Тетяни Переверзевої, завідувачки Авдіївського народного музею історії, у вересні 2019 року до обласного переліку було включено елемент НКС "Традиція приготування авдіївської каші", або "Авдіївська каша". З 2018 року каша активно популяризується в місцевій громаді через проведення кулінарних майстер-класів та поширення рецептів приготування цієї страви.
У межах самої Авдіївки страва стала, саме під час війни, популярною в мікрорайоні Східний, звідки історично починалося заселення промислового міста. Авдіївська каша є елементом як ритуальної, так і святкової родинної кухні. Як ритуальну страву, а не замінник куті, її вживають на поминальних трапезах. На святкових застіллях таку кашу подають наприкінці як десерт.
Тепер жителі окупованої Авдіївки зберігають і поширюють цю традицію, завдяки ній створюють зв'язок зі своїм містом, його відчуття і смак, підтримують віру в повернення додому.
Війна несе багато горя, але бажання перемогти і вижити як нація пробуджують відчуття спільноти, відроджують традиції, які обєднують, підтримують ментальне здоровя, лікують душу. Такій інстинкт самозбереження, що може звучати як пісня.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
