Паркова скульптура Зіновію Гердту на Прорізній

Штабні бютівські гебельсоїди на форумах під моїми статями постійно цитують одну із статей дванадцятирічної давнини, коли відбувалось рейдерське захоплення Юнексбанку. В тій замовних статті робилась спроба вимазати мене брудом у тому числі у зв'язку з моєю пропозицією поставити в Києві пам'ятник Зіновію Гердту в образі Паніковського. Зрозуміло, що моральне паскудство це не якась особливість суто бютівських пропагандистів, воно виникло не сьогодні і зникне не з ними, тому зараз я просто хочу розповісти, як і чому з'явилась ідея поставити пам'ятник одному з найвидатніших акторів радянського кіно – Зіновію Юхимовичу Гердту

У кожного з нас є свої якісь найбільш яскраві дитячі спогади. Вони бувають різні. Але якщо казати про кіно, то у мене, наприклад, вони пов'язані з мультфільмом "Лускунчик" та фантастичною музикою Чайковського, а ще з фільмом "Робінзон Крузо" та музикою "Пори року", хоча тоді мені було лише десь років 8, і я, безперечно, не знав, хто такий Вівальді. Коли мені було років 13-14, я пішов зі своєю тіткою та її подругою в кінотеатр і побачив "Мій ласкавий і ніжний звір". В тому віці в повній мірі фільм я не міг оцінити, але вальс Євгена Доги був настільки неземним і настільки зворушливим, що він повністю захопив мене. Але якщо згадувати дитинство, то була ще одна подія, яка залишила надзвичайне враження в моїй дитячій душі – я почув ЙОГО голос, голос Гердта. В 1973 році на екрани кінотеатрів вийшов кінофільм "Солений пес". Його показували, мабуть. всюди. Я, звичайний хлопчисько, якому було років сім-вісім, дивлячись у піонертаборі з усіма дітьми кінофільм "Солений пес", вперше почув голос Гердта. Сам фільм дуже добрий, але не знаю, чи запам'ятав би я його, якщо б не Гердт читав авторський текст за кадром. До речі, пізніше, я навіть чув, що Зіновій Юхимович сам його написав. Хоча, чесно кажучи, не знаю наскільки це правда. Щось в цьому голосі дорослої, невідомої мені тоді людини, яка за кадром вела розповідь про почуття героїв, у тому числі собаки, було таке, що вже неможливо було забути ніколи. Пізніше я вже бачив цього актора в різних фільмах, дивився в телепередачах, і дізнався як його звуть, але саме тоді, в років сім, я почав його обожнювати, він став моїм кумиром. І зрозуміло, що такими були не тільки мої почуття до нього. Шанувальників його таланту, його іронії та людських якостей в Радянському Союзі було неймовірно багато. Він відносився до акторів, що навчалися акторському мистецтву ще у педагогів дореволюційної школи. Він був одним з тієї фантастичної когорти єврейських радянських акторів без кого взагалі, мабуть, неможливо уявити радянське театральне та кіномистецтво. Чи можна, наприклад, уявити радянське кіно та театр без Сергія Ейзенштейна, Марка Бернеса, Леоніда Утьосова, Ріни Зеленої, Фаїни Раневської, Ростислава Плятта, Володимира Висоцького, Андрія Миронова, Тетяни Пельтцер, Аркадія Райкіна, Валентина Нікуліна, ще живих, дай їм Бог здоров'я та творчих успіхів, Костянтина Райкіна, Сергія Юрського, Еммануїла Віторгана, Валентина Гафта, Михайла Козакова, Лії Ахеджакової, Олександра Калягіна, Марка Захарова та Олександри Захарової, Ельдара Рязанова, Галини Волчек та багатьох інших.

Взагалі, якби хтось спробував викреслити кінофільми за участю єврейських акторів та режисерів з переліку радянських кінострічок, небагато там залишилось би того, що варто для перегляду.

Впевнений, не можна вважатись культурною, інтелігентною людиною, не визнаючи величезний внесок цих акторів та режисерів в культурну спадщину Радянського Союзу. Вони назавжди залишатимуться тим, чим можна пишатись та шанувати. "Учитесь, читайте, чужого навчайтесь, й свого не цурайтесь".

18 листопада 1996 року Зіновій Гердт помер. Я не знаю, як для кого, а для мене це була особиста втрата. Ось тоді я запропонував голові спостережної ради Юнексбанку Олександру Садикову вийти з пропозицією до Київської міськради щодо встановлення за рахунок коштів банку пам'ятника Зіновію Гердту в образі Паніковського на розі вулиць Прорізної та Хрещатика. Він погодився і відповідний лист був відправлений у міськраду.

А далі було дещо смішне та сумне одночасно. Не запрошуючи нікого з представників банку, зібрався чи то комітет, чи комісія з питань культури Київської міськради і висловилась проти цієї пропозиції. Як я потім дізнався, під час того засідання в єдиному екстазі злились комуністи та націонали. Комуністи кричали, чому це потрібно встановлювати пам'ятник шахраю Паніковському, а націонали – невже в нас не має своїх українських героїв, яких потрібно звеличувати, натомість хочемо ставити пам'ятник єврею. Я був трохи здивований та засмучений такою логікою і одних, і других, але начальник управління охорони культурної спадщини Київської міської держадміністрації Руслан Кухаренко, з яким я в той час вже почав обговорювати фінансові та технічні аспекти цього проекту, заспокоїв мене. Банку взагалі непотрібно було звертатись до депутатів, бо фактично нашу пропозицію можна розцінювати як встановлення не пам'ятника, а паркової скульптури, а це компетенція міської держадміністрації. І робота почалась. Попередньо розглядався та був погоджений варіант встановлення цієї паркової скульптури прямо на розі Прорізної та Хрещатика, як це було в романі "Золоте теля", але пізніше з різних причин вирішили розташувати скульптуру в сквері по вулиці Прорізній.

Станом на середину березня 1997 року я провів рішення про фінансування цього проекту через спостережну раду і правління банку та навіть отримав рахунок, який було потрібно лише оплатити. Але 28 березня 1997 року почалась спроба рейдерського захоплення банку за участю бандитів, прокурорських працівників, міліцейських високопосадовців, до речі один з них зараз дуже наближений до Юрія Луценка, і той рахунок так і залишився на моєму столі без візи на перерахування коштів. Робота ж скульпторів вже почалась, тому Руслан Кухаренко був змушений шукати інших меценатів для реалізації ідеї встановлення паркової скульптури на честь Зіновія Гердта. І знайшов. Фінансування у 1998 році здійснив банк "Еталон", головний офіс якого був розташований поруч з тим місцем, де була встановлена паркова скульптура.

Нещодавно, проходячи по Прорізній я побачив, що скульптура на честь Зіновія Гердта знову пошкоджена – якісь, швидше за все, молоді бовдури (це вже щонайменше вдруге) відламали тростину. Сподіваюсь, що міська адміністрація не буде ганьбитись, і знайде можливість все ж таки відновити скульптуру, розташовану в двохстах метрах від міськради, в її первозданному вигляді.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.