Смертна кара – дикунство 21 століття
Сьогодні з'явилось повідомлення, що в Білорусі стратили двох звинувачуваних у скоєнні теракту у мінському метро. Теракт стався 11 квітня 2011 року. У результаті 15 чоловік загинули, більше 200 одержали поранення.
Все що відбувалося з розслідуванням та судовим процесом щодо цього жахливого злочину викликало величезні сумніви та безлічь питань у багатьох в самій Білорусі, так і за її межами. А та неймовірна швидкість, з якою смертний вирок приведений у виконання, створює ще більше враження, що білоруський диктатор та його спецслужби намагаються щось приховати.
Але річ не тільки в блискавичному виконанні смертного вироку. Питання в самому використанні смертної кари як виду покарання. Добре відомо, що ніде і ніколи загроза смертної кари не зупиняла злочинців. Вже не кажучи про судові помилки, які можуть призводити до засудження невинуватого.
Якщо держава надає собі право когось вбивати, навіть за вироком суду, тоді життя людини перестає бути вищою цінністю. В світі доволі багато країн, в яких смертна кара як вид покарання застосовується, в тому числі і Сполучених Штатах Америки. Але від того вона не перестає бути дикунством, яке не має виправдання.
В останні дні 1999 року Конституційний Суд України ухвалив рішення, яким визнав смертну кару покаранням, яке не відповідає Конституції України. Тоді Кучма, бажаючи виконати зобов'язання, які брала Україна перед Радою Європи, переклав відповідальність за це рішення на КСУ. Незважаючи, що розумію зовнішньополітичний підтекст того рішення, я пишаюся ним та вважаю надзвичайно важливим для України. Бо, насправді, доволі не зразу, але ментально громадяни почнуть мінятися. В підкірці їх свідомості почне формуватися розуміння, що вбивство, ким би і чим би воно не пояснювалося, є найтяжчим злочином проти людей, яке не має виправдання.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
