Зовнішня політика трьох основних кандидатів у президенти
http://www.jamestown.org/articles-by-author/?no_cache=1&tx_cablanttnewsstaffrelation_pi1[author]=126
Тарас Кузьо
Ця стаття є першим з трьох аналізів зовнішньої політики трьох основних кандидатів у президенти. Пізніше з'являться наступні дві статті про Юлію Тимошенко та Арсенія Яценюка.
Зовнішня політика Віктора Януковича
Віктор Янукович був висунутий у кандидати в президенти на з'їзді Партії Регіонів, який відбувся 23 жовтня. Янукович заявив "як Президент, я ніколи не дам принизити Україну. Нікому і ніколи, хто б не намагався зробити це – свої чи чужі, союзники чи недруги. " (Українська правда", 23 жовтня). Зовнішню та оборонну політику Януковича можна охарактеризувати за шістьома напрямками, що їх розвивали Регіони разом зі своїм лідером.
По-перше, на з'їзді 23 жовтня Янукович пообіцяв забезпечити Україну "новою зовнішньою політикою" як позаблокової держави, що переслідує свої "національні інтереси". Зовнішня політика Януковича обіцяє бути більш проросійською, на відміну від прозахідної мультивекторності президента Леоніди Кучми в 1994-2004 роках.
У своєму другому президентському терміні (1999-2004) Кучма проводив зовнішню політику, яка була більш проросійською, ніж під час його першого терміну повноважень в 1994-1999 р.р., наприклад, він підписав угоду про створення Єдиного Економічного Простору країн СНД. В період президентства Кучми Україна активно прагнула налагодити співпрацю з США і НАТО і підписала Хартію "Про особливе партнерство" в Мадриді в 1997 році. Тим не менше, навіть під час другого терміну в 2002 році Кучма оголосив про намір України домагатися членства у Північноатлантичному Альянсі, а роком пізніше направив українські війська до Іраку.
Янукович був прем'єр-міністром, коли українські миротворці були направлені в Ірак, і лише прозахідний президент Віктор Ющенко відкликав збройні сили з Іраку наприкінці 2005 року. Це була одна з небагатьох обіцянок Ющенка на виборах 2004 року, яку йому вдалося виконати.
По-друге, Янукович є більше настроєним проти НАТО, ніж Кучма, який усвідомлював загрозу Росії, як, наприклад, в 1990-х роках, коли Москва з 1997 по 1999 рік відмовлялася визнати кордони України, або коли вона в 2003 році пред'явила територіальні претензії на острів Тузла. Кучма скасував свій візит до Бразилії для відвідування Тузли в якості Головнокомандуючого збройними силами, щоб дати відсіч можливому вторгненню росіян.
У вересні 2006 року прем'єр-міністр Янукович приїхав з візитом до Брюсселя, де заявив делегатам Північноатлантичного Альянсу, що Україна не зацікавлена в отриманні Плану дій щодо членства. Янукович використав три останні виборчі кампанії, щоб мобілізувати виборців проти НАТО, залучивши до партії Регіонів багатьох з тих виборців, які раніше голосували за Комуністичну партію. У 2004 році Україна пережила повернення до радянської моди на анти-американізм, спричиненим передвиборчою кампанією Януковича. Посол США Гербст був змушений висловити рішучий протест щодо розповсюдження плакатів, що порочили національні символи США і президента Джорджа Буша та зображували Ющенка як ставленика США.
Кучма зробив Україну одним з найактивніших учасників натівської програми "Партнерство заради миру" і навіть не відбулося жодних протестів, що зупинили б щорічні спільні військові переговори в Україні. З 2005 року Регіони і їхні кримські російські націонал-сепаратистські союзники провели ряд протестів, які в окремих випадках призупинили спільні перемовини з НАТО.
По-третє, формально Регіони ніколи не виступали проти членства України в ЄС, на відміну від інтеграції в НАТО, але в той же час вони ніколи не робили кроків назустріч вступу України до ЄС.
Янукович неодноразово атакував "євро-романтизм" своїх помаранчевих супротивників Ющенко чи Тимошенко, вважаючи, що відносини України з ЄС повинні бути "прагматичними". На з'їзді партії Регіонів 23 жовтня Янукович заявив, що він підтримує "новий спільний ринок" з ЄС і СНД. Україна і Європейський Союз зможуть підписати угоду про зони вільної торгівлі (ЗВТ) у наступному році, і цей крок став можливим тільки після того, як Україна вступила до СОТ у 2008 році. Однією з причин, чому процес вступу до СОТ зайняв три роки після того, як США і ЄС визнали Україну ринковою економікою, було те, що регіони у 2005-2006 роках не проголосували за прийняття законів, необхідних для вступу до СОТ.
Регіони ніколи не мали на меті вступати в політичні групи в Європейському парламенті, на відміну від партії Тимошенко "Батьківщина", фракції Ющенка "Наша Україна" (члени правоцентристської Європейської народної партії) і Соціалістичної партії (члени Соціалістичного інтернаціоналу). Всі три партії підтримали Помаранчеву революцію і виборчу кампанію Ющенка. Лідери регіонів, такі як Микола Азаров, є затятими прихильниками приєднання України до Єдиного економічного простору СНД. Кучма підтримував тільки вступ у перший етап: зону вільної торгівлі. Україна не матиме митної зони водночас з ЄС та СНД – таке рішення має намір прийняти Янукович.
По-четверте, Янукович розділяє позицію Росії по відношенню до грузинського керівництва. За позовом Росії Регіони розпочали парламентську комісію з розслідування поставок зброї в Грузію за підтримки Віктором Ющенко президента Грузії Михайла Саакашвілі. Насправді, військові відносини з президентом Грузії Едуардом Шеварднадзе започаткував Кучма, а не Ющенко. З ініціативи Кучми було створено ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова) – регіональне об'єднання чотирьох держав, в основі якого лежить єдність позицій щодо загрози з боку російського сепаратизму і енергетичної залежності від Росії. Штаб-квартира ГУАМ знаходиться в Києві. Троє з членів об'єднання мали заморожені конфлікти, а четвертий, себто Україна, мала потенційно сепаратистські конфлікти у Криму.
У Януковича ніколи не було часу для ГУАМ і за його президентства це регіональне об'єднання де-факто припинить своє існування...
Президент Янукович не буде зацікавлений в розвитку альтернативних джерел енергії, бо це може сприяти тому, що Україна не залежатиме від Росії (саме незалежність від Росії була основним фактором створення ГУАМ), і не буде підтримувати постачання нафтопроводом "Одеса-Броди" азербайджанської нафти (тобто переганятиме по ньому російську нафту в південно-північному напрямку, а не в північно-південному). Янукович запросить Росію приєднатися до модернізації трубопроводу, про яку у березні була укладена угода між Тимошенко і ЄС.
По-п'яте, Янукович налаштований відновити постачання газу посередництвом корумпованого "РосУкрЕнерго", проти якого успішно боролася прем'єр-міністр Тимошенко в 2006-2008 роках і, зрештою, в 2009 році усунула від газових взаємовідносин України з Росією. Впливове газове лобі у 2007-2008 роках взяло під контроль Регіони і корумпувало політичні угруповання, парламент і президентський секретаріат. Енергетична корупція стала одним з головних факторів у підриві репутації Ющенка на президентському кріслі.
По-шосте, Янукович є лідером партії, чиї основні бази підтримки в Україні – це два найбільші проросійські регіони: Донбас і Крим. Це неминуче вплине на той факт, що Янукович буде активніше за Кучму здійснювати про-російську політику. Янукович сліпо слідував за російською позицією у звинуваченнях до української правлячої верхівки за погіршення відносин України з Росією, наприклад, підтримавши скарги президента Дмитра Медведєва до Ющенка в серпневому листі. Янукович схвалював спробу лобіювання Росії щодо продовження оренди Чорноморського флоту в Севастополі після закінчення орендного строку у 2017 році. Кучма був сильним противником сепаратизму в Україні та за кордоном, наприклад, він ніколи б не дозволив сторонникам центристських партій підтримати сепаратизм. Президент Білорусії Олександр Лукашенко та інші керівники країн СНД не
визнали незалежність Абхазії та Осетії.
А Регіони і Комуністична партія на голосуванні в українському і кримському парламентах визнали незалежність цих держав – 140 з 172 депутатів партії Регіонів віддали свої голоси на парламентському голосуванні, але жодного рішення так і не було прийнято.
Резолюцію затвердив Кримський уряд, у якому Янукович забезпечений підтримкою більшості депутатів. У Кримському парламенті Партія регіонів об'єдналася з російськими націонал-сепаратистами у Блок "За Януковича!". В епоху Кучми правляча центристська партія в Криму, тобто партія Кучми, Народно-демократична партія (НДП), ніколи б не пішла в ліжко з російськими націонал-сепаратистами.
Мультивекторна зовнішня політика Януковича і Кучми має істотні відмінності, – вона радше проросійська, а не прозахідна, і потягне Україну назад до Росії, як це сталося за епохи Кучми. Зовнішня політика Януковича також відрізняється від проєвропейських настроїв Юлії Тимошенко та ізоляціоністського націоналізму Арсенія Яценюка. Таким чином, українські виборці матимуть чітке уявлення, який саме із трьох напрямків зовнішньої політики обирати.
Зовнішня політика Юлії Тимошенко
Передвиборча програма 2010 року прем'єр-міністра Юлії Тимошенко "Україна переможе. Україна – це ти!" робить акцент передусім на інтеграції України в Європу. Програма Тимошенко відрізняється від програм Віктора Януковича та Арсенія Яценюка в тому, що вона ставить на перший план проведення реформи в Україні для отримання членства у трансатлантичних структурах. Янукович і Яценюк наслідують приклад колишнього Президента Леоніда Кучми, стверджуючи, що Брюссель першим надіслав "сигнал" про майбутнє членство. Кучма, Яценюк і Янукович використовували і використовують аргумент, що "Україна не хоче до ЄС", а Яценюк, крім того, вносить НАТО до переліку міжнародних організацій, які нібито не зацікавлені в Україні.
У передвиборній програмі Тимошенко говорить: "Я вірю, що ми спроможні піднятися на рівень європейських стандартів у питаннях демократії, прав людини, умов життя, політичної культури. І коли ми побудуємо Європу в Україні, Україна стане членом Європейського Союзу" (http://vybory.tymoshenko.ua/). Виступаючи на щорічному з'їзді у Львові Світового конгресу українців (СКУ), координаційної надбудови українських громад у діаспорі, Тимошенко підкреслила, що "українська стратегія, наше українське майбутнє пов'язано з Європейським Союзом". Європейська інтеграція є не тільки питанням зовнішньої політики, але стосується внутрішньої політики також. Проєвропейська зовнішня політика, як наголосила Тимошенко у промові до СКУ, вплине на кожний сектор "нашого життя", який "розпланований так, щоб Європу будувати в Україні". "Україна не відхилиться від цього напрямку ні за яких обставин", – додала прем'єр-міністр (www.kmu.gov.ua, 20 серпня).
Віце-прем'єр-міністр Григорій Немиря, що вважається неофіційним "міністром закордонних справ" Тимошенко, є потенційним кандидатом на пост міністра закордонних справ, якщо вона буде обрана президентом. Немиря завзято лобіював європейські прагнення України в Брюсселі, а також у Франції та Німеччині, двох країнах, де розширення не схвалюється, а русофілізм залишається впливовим серед правлячої еліти.
Тимошенко і Немиря досягли успіху в лобіюванні правоцентристської Європейської народної партії (ЄНП), найбільшого політичного об'єднання в Європейському парламенті. Партія "Батьківщина", яку очолює Тимошенко, разом з партією Народний Союз "Наша Україна", почесним головою якої є Ющенко, є членами Європейської Народної Партії. Президент ЄНП Вілфред Мартенс направив послання про підтримку Юлії Тимошенко на масовому мітингу на Майдані 29 жовтня, де вона оголосила про свою кандидатуру. "Вашу готовність приймати важкі рішення, включаючи боротьбу з корупцією, відзначили й оцінили в усьому світі. Ви дійсно готові очолити Україну і вести її вперед як президент", – ідеться у зверненні Мартенса ("Українська правда", 29 жовтня). Орієнтація Європейської Народної Партії щодо Тимошенко була очевидною за останні два роки і це призвело до того, що Ющенко бойкотував саміти і візит делегації ЄНП.
У серпневому номері журналу "Business Ukraine" Немиря пише, що підтримка, яку Україна отримала в ході глобальної кризи "від держав-членів ЄС тільки розпалює апетит (України) у прагненні стати повноправним членом найбільшого у світі стабільного торгового блоку". Як і Тимошенко, Немиря заявив, що "те, що має значення – це "подорож" до європейської інтеграції як засіб налагодження політичного консенсусу, стабільності та сталого процвітання. Таким чином, на сьогодні тема дискусії для моєї команди – не про можливі терміни вступу до ЄС, а про темпи реформування".
Немиря ототожнює "європеїзацію нашої країни з її модернізацією". Глобальна криза "чіткіше, ніж коли-небудь, вказала на те, що нам потрібно більше Європи, а не менше Європи в Україні", – стверджує Немиря (Business Ukraine, серпень 2009). Немиря наводить дві відмінні ознаки концепції "команди Тимошенко" від команди Ющенка. По-перше, вона буде утримуватися від заяв про наміри, які були у відриві від внутрішньої політики (посилання на адміністрації Кучми та Ющенка). Це, вважає він, не надавало значення колосальному завданню прирівняти конституційні, судові, економічні, виробничі та соціальні структури України до відповідних структур країн-членів ЄС.
По-друге, мета "команди Тимошенко" – це стратегія інтеграції України в Європу з прагненням зберегти при цьому добрі стосунки з Росією. Ця політика прямо протилежна до політики Ющенка, секретаріат якого якого має погані відносини з Росією, і до проросійської програми Януковича.
Звісно, що намагання – це не те ж саме, що й досягнення гарних відносин з Росією, як бачимо з емоційного несхвалення прем'єр-міністра Володимира Путіна щодо підписання Юлією Тимошенко в березні угоди з ЄС про модернізацію українського газового трубопроводу.
Немиря вказує на три "сходинки" для досягнення мети. По-перше, вступ України до Світової організації торгівлі в травні 2008 року, по-друге, пропозиція Угоди про Асоціацію, оприлюднена на саміті ЄС-Україна в Парижі у вересні 2008 року, і, по-третє, пропозиція про глибоку і всеосяжну вільну торгівлю.
Програма Тимошенко не включає конкретні посилання на трансатлантичний альянс, і Немиря, натомість, часто посилається на бажання України приєднатися до програми Європейської політики безпеки і оборони (ЄПБО), яка знаходиться на стадії формування. Влітку 2008 року Тимошенко була звинувачена Ющенком і його Секретаріатом у тому, що вона призупинила процес набуття членства в НАТО в обмін на підтримку Росії на виборах 2010 року.
З трьох учасників (Ющенко, Тимошенко та спікер парламенту Яценюк), які підписали в січні 2008 року листа, адресованого до НАТО із запитом про надання Україні Плану дій щодо членства в альянсі (ПДЧ), тільки Яценюк відкликав свій підпис. Депутати блоку Тимошенко (БЮТ) і вітчизняні та іноземні старші радники Тимошенко є прихильниками членства України в НАТО (як і "Наша Україна").
Зазвичай НАТО ніколи не згадувалось в передвиборних програмах навіть найвідданіших пронатівських політичних сил, таких як "Наша Україна" і Ющенка в 2004 році. Передвиборні програми 2010 Тимошенко, Ющенка і його колишнього міністра оборони України Анатолія Гриценка, який також є кандидатом, продовжують цю традицію і в жодній програмі не згадують НАТО (www. http://www.cvk.gov.ua/vp_2010 / kandydaty / index.php).
Програма Тимошенко 2010 року включає натяк на Трансатлантичний альянс, коли вона заявляє, що "приєднання України до будь-яких систем колективної безпеки вирішуватиметься лише на референдумі" (http://vybory.tymoshenko.ua/). Ця позиція нічим не відрізняється від Ющенкової і залишить відкритою можливість для України перебувати в ПДЧ на невизначений термін до проведення референдуму про вступ до НАТО.
Українські виборці, які прагнуть, щоб в майбутньому Україна приєдналася до Європи, не мають багато варіантів на виборах 2010 року, оскільки серед основних кандидатів тільки Тимошенко стоїть на проєвропейській зовнішньополітичній платформі. Яценюк відійшов від своєї прозахідної орієнтації, яку він сповідував у 2007-2008 роках, на "Український третій шлях" ізоляціоністського націоналізму, а Янукович пропонує українцям більш проросійську версію мультивекторної зовнішньої політики Кучми.
Зовнішня політика Арсенія Яценюка
У 2008-2009 роках рейтинг Арсенія Яценюка швидко зростав і його почали вважати світилом "нового покоління українських політиків", причому дехто навіть охрестив його "Обамою України", який беззаперечно буде рухатись у "прозахідному" напрямку. Свідченнями прозахідності Яценюка були підтримка трансатлантичної інтеграції України на посаді міністра закордонних справ у 2007-2008 роках, його обрання в перші п'ять кандидатів прозахідного блоку "Наша Україна-Народна самооборона" на виборах 2007 року, і його підпис (разом з президентом Віктором Ющенком і прем'єр-міністром Юлією Тимошенко) в січні 2008 року листом до НАТО з проханням про надання Україні Плану дій щодо членства (ПДЧ). Що ж послугувало причиною зміни нашого уявлення про Яценюка і що сталося з процесом введення в оману українських виборців, шукаючи "нове обличчя в українській політиці "?
Ці припущення про Яценюка не грунтувалися на його твердженнях або програмі, яка була оприлюднена лише у жовтні (http://frontzmin.org). Зовнішня політика Яценюка описується українськими експертами як "ізоляціонізм", а його відмову від Брюсселя і Москви можна сміливо називати "третім ваїзмом" і "націоналізмом". У червні 2009 року основний фінансовий спонсор Яценюка, олігарх Віктор Пінчук, тиснув на нього, щоб той поміняв українських політтехнологів на російських Тимофія Сергійцева, Дмитра Кулікова, Іскандера Валітова (див. "Пінчукізація Яценюка ", www.proUA.com, від 3 липня, і статтю в двох частинах про його фінансових покровителів в "Українській правді" від 21-22 липня). Лідер українських політтехнологів Професор Києво-Могилянської академії Ростислав Павленко, який працював у секретаріаті президента в 2005-2008 роках, був замінений російським політтехнологом, який, як помилково вважає Пінчук, зробить кращу роботу у виборчій кампанії Яценюка.
Ці російські політтехнологи мали погану репутацію – вони не лише працювали над брудними аспектами виборчої кампанії Віктора Януковича у 2004 році, але й належали до експертної ради Держдуми, контрольованої українофобом Костянтином Затуліним, якому заборонено в'їзд в Україну. Російські політтехнологи почали спрямовувати Яценюка від його прозахідної орієнтації 2007-2009 років на український "третій шлях", що є по суті ізоляціоністсько-націоналістичною платформою. В інтерв'ю "Кореспонденту" (31 липня) Яценюк вихваляє колишнього російського президента Володимира Путіна за наведення порядку в Росії. На запитання, чи хоче він стати "українським Путіним", Яценюк відповів, що не хотів би бути ні "Путіним", ні "Обамою", і це вказує на анти-московський і анти-брюcсельський ізоляціоністський націоналізм, який він сповідує.
Протягом літа 2009 року Яценюк рішуче відступив від своєї колишньої позиції щодо НАТО. У довгому інтерв'ю в газеті "Комсомольская правда в Украине" (31 липня-6 серпня), Яценюк заявив, і зараз – це часто повторювана ним фраза, що Україну не запросили до НАТО чи ЄС, і тому членство в обох організацях не є питанням на порядку денному. Цей аргумент був, звичайно, невірним у випадку з Північноатлантичним Альянсом, який завжди проводив політику відкритих дверей по відношенню до нових членів.
Передвиборна програма і виступи Яценюка закликають до нового "Східно-європейського об'єднання" країн ("Велика Європа"), яким ЄС не дав альтернативи на членство (див. "Нам потрібна Велика Європа", "Комсомольская правда в Украине", 28 вересня). Одне із перших публічних обговорень ізоляціоністського націоналізму Яценюка відбулося на щорічному саміті Ялтинської європейської стратегії (YES) 25-26 вересня.
YES, проєвропейська лобіювальна неурядова організація, яку фінансує Пінчук, надала слово трьом основним кандидатам у президенти – Тимошенко, Яценюку і Януковичу – в прямому ефірі ICTV, одному з чотирьох телевізійних каналів, що належать Пінчуку.
Яценюк на саміті YES збив з пантелику українських та іноземних гостей, а також українських виборців, які дивилися ICTV і не могли розібратися, за що він насправді виступав, і чи то він підтримував, а чи був проти інтеграції України в ЄС (питання про НАТО навіть не піднімалося). "Ніхто до кінця не зрозумів, що Яценюк мав на увазі, коли говорив про Велику Європу", написала редактор "Главред" і прихильниця Яценюка Олена Гетьманчук (www.glavred.info, 28 вересня).
Яценюк використав глобальну кризу, розкритикувавши лібералізм, і залишається незрозумілим, яку саме нішу він займає в українському політичному спектрі. На ялтинському саміті Яценюк так і не зміг відповісти на повторювані запитання щодо того, який ідеологічний напрямок він представляв, і це показало його в поганому світлі серед іноземних та українських гостей. Врешті-решт, хіба не Яценюк мав стати "новим обличчям" в українській політиці, яке б відрізнялося від попередніх ідеологічно аморфних політиків?
Аналіз українських ЗМІ після зустрічі на вищому рівні в Ялті був однозначно критичним у ствердженні, що Яценюк був іншою людиною у порівнянні з минулим роком, коли його назвали "найбільш прогресивним проєвропейським" українським політиком (Українська правда ", 28 вересня). Виступ Яценюка вразив гостей "агресивністю" його "месиджів", пише Гетьманчук (Главред, 28 вересня). "Велика Європа" Яценюка є альтернативою західному і російському інтеграційним проектам, і мала би об'єднати Україну, Росію, Білорусію і Казахстан в новому союзі з центром у Києві. "Велика Європа" зосередилася б на чотирьох спільних проектах у сфері енергетики, транспорту та зв'язку, виробництва продовольства та доступі до світових ринків і військово-промислового комплексу (Передвиборна програма "Новий курс", http://frontzmin.org).
У статті "Український інтерес" (опублікованій чомусь російською мовою в "Інтерфакс-Україна", 28 вересня) Яценюк пояснює появу ідеї Великої Європи, в основі якої лежить "потужний геополітичний проект в історії людства – Київська Русь" (див. аналіз в Українському Тижні від 16 жовтня).
Яценюк робить акцент на Києві як на ідеологічному центрі східного панславізму, Східної Європейської православної цивілізації і на Києво-Могилянській академії, яка стала ідеологічним стержнем Російської імперії. Київ, як вважає Яценюк, відродиться як центр нового геополітичного проекту та нової "Східноєвропейської імперії з центром у місті Києві" (Коментарі, 16 жовтня). " Україна стане ініціатором великих об'єднань. Україна може і зобов'язана бути ініціатором нового об'єднання – Східноєвропейського, яке я бачу від Ужгорода до Владивостока. І Київ буде центром" (Коментарі, 16 жовтня).
Як зазначили українські експерти, Яценюк "запозичив" ідеї від українських правих і лівих націоналістів, які пропагували гасло "Геть від Москви і Заходу!" в 90-і роки, а вони в свою чергу, взяли це гасло від правих і вітчизняних комуністичних націоналістичних письменників міжвоєнного періоду. У 1993 році тодішній лідер правих екстремістів Української національної асамблеї (УНА), Дмитро Kорчинський, сказав: "Наші люди звикли до життя у великій державі. Ми зробимо Україну великою державою, щоб народ не мав необхідності змінювати свої звички " (Коментарі, 16 жовтня).
Злиття панславізму і українського націоналізму Корчинським відбулося через рік після того, як воєнізована УНА-УНСО (об'єднані Українська Народна Асамблея і Українська Народна Самооборона) билася у конфлікті Придністров'я на стороні російських сепаратистів. УНА-УНСО заявила, що вона захищала українців, що проживають у Придністров'ї, колишній молдавській РСР, яка у міжвоєнний період входила до складу Радянської України. Kорчинський в даний час є главою "Братства", членом Євразійського молодіжного руху, очолюваного пропутінським професором Московського державного університету Олександом Дугіним. Лівий український популістський націоналізм третього шляху був відроджений двома прем'єр-міністрами у 1995-1997 роках: Євгеном Марчуком і Павлом Лазаренком. Це перетворюється на виборах 1998 року в політичну підтримку Соціал-демократичної партії та об'єднання "Громада" відповідно.
Велика Європа Яценюка має також спільні риси з єдиним економічним простором СНД 2003 року, який об'єднує ті ж чотири країни, але замість Києва центром є Мінськ. Яценюк підтримав реалізацію квітневого референдуму 2000 року, оголошеним колишнім президентом Леонідом Кучмою, який бойкотувала Рада Європи і проти якого виступав Український опозиційний рух "Україна без Кучми", що виник у листопаді того ж року після оприлюднення магнітофонних записів Мельниченка.
Результати референдуму як у власній "українській хаті", так і на міжнародному рівні завжди розглядалися як шахрайство. У 2008 році Яценюк вважався новим обличчям української політики, і тому він неминуче мав би підтримувати прозахідну зовнішню політику, але, це було ще до того, як Україна та Захід побачили його програму, а його передвиборча кампанія перекочувала в руки російських політтехнологів. З літа 2009 року передвиборна програма Яценюка позиціонує його як кандидата, який пропонує ізоляціоністсько-націоналістичний третій шлях, не надаючи переваги Москві чи Брюсселю і Вашингтону, і як опонента інтеграції із Заходом і СНД.
