Зовнішня політика Віктора Ющенка: риторика без втілення в життя

Тарас Кузьо

В результатах опитувань громадської думки в минулому році прослідковується поганий рейтинг Віктора Ющенка, менший за 5%, що зашкодило ефективності його зовнішньої політики. Ющенко матиме вигоду від краху виборчої кампанії Арсенія Яценюка і внаслідок цього стане основним "помаранчевим" конкуреном Юлії Тимошенко в Західній Україні.



Ющенко вже не той кандидат, якого ми знали п'ять років тому. В той час він представив себе центристським патріотичним політиком, який прагнув підняти популярність національних демократичних політиків в західних регіонах України. Ця стратегія спрацювала і Ющенко здобув підтримку у важливому регіоні – центральній Україні, який гарантував йому перемогу на виборах кандидата в президенти. Переключення Ющенка з його патріотичної платформи 2004 року на націоналістичну програму 2010 року нагадує курс партії "Наша Україна", яка виграла лише в чотирьох областях Галичини і Закарпаття в 2006 році і тільки на Закарпатті у 2007 році.

На виборах 2004 року у передвиборчій програмі Ющенка "Десять кроків назустріч людям" не згадується НАТО, трансатлантична інтеграція або навіть ЄС ("Наша Україна" теж ніколи не згадувала НАТО в жодній зі своїх передвиборчих програм). Єдиною згадкою про зовнішню політику були нечіткі посилання на Росію та Білорусію (але не на СНД).

У передвиборній програмі Ющенка 2010 року також не згадується НАТО, але, на відміну від програми 2004 року, в ній зазначено: "Разом з європейськими сусідами ми будемо зміцнювати євро-атлантичну систему колективної безпеки". Щодо ЄС, то програма Ющенка 2010 року закликає до запровадження безвізового режиму і членства в ЄС. Програма не згадує про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС, яка буде підписана в наступному році.

Ющенко, не отримавши мандату від виборців після обрання його президентом у 2004 році, принаймні риторично розвивав курс на інтеграцію України в НАТО і ЄС в ході свого першого (і, ймовірно, останнього) президентства. Згідно з конституціями 1996 і 2006 років Ющенко отримав право призначати міністра закордонних справ і оборони, секретаря національної безпеки та оборони (НРБО) і голову Служби безпеки України.

В результаті цього він отримав інституційний контроль над політикою безпеки України.

При оцінюванні зовнішньої політики Ющенка потрібно відзначити проблемні сфери цієї політики.

По-перше, для втілення риторики епохи Кучми у конкретні дії щодо внутрішніх реформ, поліпшення правопорядку і боротьби з корупцією потрібен Президент, який співпрацюватиме з парламентською коаліцією та урядом на підтримку цих реформ. За п'ять років Ющенка на посаді президента змінилися чотири уряди, три з яких були "помаранчевими", що прийшли до влади внаслідок "помаранчевих сил", які виграли в якості кандидатів або коаліцій на виборах 2004, 2006 і 2007 р.р. Ющенко був у добрих стосунках лише з одним з чотирьох урядів, і лише з одним з трьох помаранчевих урядів на чолі з Юрієм Єхануровим у 2005-2006 роках.

По-друге, якщо прослідкувати за першою точкою зору, успішне здійснення транс-атлантичної інтеграції вимагає розуміння зв'язку між внутрішньою і зовнішньою політикою. Це є важливим аспектом, який Ющенко ніколи не розумів, і наслідком цього була де-факто перевага риторики над змістом, як в епоху Кучми.

По-третє, знову виходячи з перших двох питань, Ющенко, на відміну від Кучми, зробив крок назад, зловживаючи НРБО. Чотири секретарі НРБО були вибрані не за їх досвід у міжнародних справах чи у транс-атлантичній безпеці, і всі вони виглядають тьмяно на фоні кучмівських секретарів НРБО Володимира Горбуліна та Євгена Марчука. НРБО за Ющенка була використана не для координації українських установ з національної безпеки, але в якості альтернативи до урядів Тимошенко та Віктора Януковича.

По-четверте, важливо вибрати час. У 2005-2006р.р. ЄС відмовилаcя розвивати демократичний прорив України через відсутність стратегічного бачення, збільшення втоми і конституційного хаосу. ЄС, як і раніше, не обіцяє Україні членство.

США і НАТО скористалися обранням Ющенка і запропонували план дій щодо членства (ПДЧ) у Ризі в листопаді 2006 року – але Ющенко прогавив цю можливість.

США та інші члени НАТО схвалили членство України, запропоноване "помаранчевою" коаліцією одразу ж після виборів у березні 2006 року, за яким потім мали слідувати візит в Україну президента Джорджа Буша в червні і ПДЧ в листопаді.

Ворожість Ющенка щодо повернення Тимошенко на пост прем'єр-міністра зірвали цей план, який в кінцевому підсумку було скасовано, коли в липні була створена "анти-помаранчева" антикризова коаліція. Через 2 місяці прем'єр-міністр Янукович заявив НАТО в Брюсселі, що Україна не була зацікавлена в отриманні ПДЧ.

З 2007 року розвиток трансатлантичної інтеграції України був ослаблений втомою від України, яка поступово переросла у втому від Ющенка, в поєднанні з незалежним курсом Німеччини в ЄС і НАТО і першою зовнішньою політикою Росії. Німеччина стала основною перешкодою на шляху європейської трансатлантичної інтеграції України.

Три внутрішні фактори в Україні посилили зростання скептицизму в Західній Європі щодо транс-атлантичної інтеграції України.

По-перше, часті зміни уряду негативно позначились на наданні інформаційних кампаній з підвищення громадської підтримки членства в НАТО, яка не збільшилася за Ющенка. Центр Разумкова дослідив, що протягом п'яти років президентства Ющенка членство в НАТО незмінно підтримували 20% українців.

Другим чинником стали політична нестабільність і міжелітні суперечки, які Німеччина зокрема вважає проблемою, що перешкоджає Україні в трансатлантичній інтеграції.

По-третє, об'єднання Партії Регіонів з російськими націонал-сепаратистами в блок "За Януковича!" у кримському парламенті призвело до першого в історії бурхливого протесту в Криму. Це зашкодило проведенню спільних військових навчань з НАТО, які мирно відбувалися протягом десяти років при Кучмі, коли його політична сила в Криму (НДП) підтримувала співпрацю з НАТО.

Передвиборча програма Ющенка 2010 року більш прозахідна, ніж у 2004 році, але після п'яти років перебування на посаді глави держави зростання прірви між риторикою і справами призвело до втрати віри українців в його здатність вийти за рамки риторики і здійснювати іноземну або національну політику. Якщо українці в Галичині проголосують за Ющенка, вони зроблять це через недоречні побоювання, що поєднання прагматизму та ідеології Тимошенко означає, що вона продалася Росії. Роблячи такий висновок вони забувають, що центристська патріотична платформа Тимошенко 2010 року не відрізняється по суті від тієї програми, з якою Віктор Ющенко отримав перемогу на президентських виборах п'ять років тому.

Інтеграція України в Європу не може бути проведеною успішно на основі галицького анти-російського націоналізму, тому що 80% українців хочуть гарних відносин з Росією і тому що західні європейці підкреслюють важливість бажання України мати теплі відносини з Росією. Не дивно, що Тимошенко є популярнішим політиком в Західній Європі, ніж Ющенко, а коли вона буде обрана президентом, її зовнішня політика щодо інтеграції України в Європу досягне значних успіхів.

http://www.jamestown.org/single/?no_cache=1&tx_ttnews[tt_news]=35840