Опозиція дежавю з чотирма нюансами
Олег Медведєв написав у своєму блозі (Українська правда, 15 березня): 'Опозиція в Україні рідко коли виглядала єдиною. В Україні завжди формувалося по кілька опозицій'. Це так, але проблема є набагато складнішою і має 4 нюанси.
Медведєв також пише, 'З іншого боку, влада, бувало, сама творила собі зручну опозицію. Найяскравіший приклад – Вітренко як антиморозівський проект Кучми в 1998-99 роках'.
Безсумнівно, проте режим Кучми також організував лояльну опозицію на крайньому правому фланзі, яка в свою чергу організувала провокації в березні 2001 р., через що члени УНА-УНСО були заарештовані.
Організації "Братство" Дмитра Корчинського, Народний Рух України за єдність Богдана Бойка, Організація Українських Націоналістів в Україні Романа Козака та УНА Едуарда Коваленка працювали проти виборчої кампанії Віктора Ющенка в 2004 році. Націоналістичні праві також працювали проти іншого демократичного кандидата (Юлія Тимошенко) на виборах 2010 року. Це, очевидно, свідчить про постійну практику в українській політиці.
Насправді українські націонал-демократи ще до того, як Україна стала незалежною державою, завжди були розділені у своїх поглядах – бути в опозиції чи бути державниками. Це питання роз'єднало націонал-демократів за президентства Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми.
Це призвело до слабкої опозиції в 90-х роках, яка сприяла тому, що безперешкодне зростання олігархічного класу стало основою авторитарного режиму під час другого терміну Кучми на посаді глави держави і при президенті Януковичу на сьогоднішній день.
Ющенко в цьому сенсі був лише продовженням державницького співробітництва з режимом Кучми, який продовжив політику "державницького" крила Руху, що утворив конфедерацію національних демократичних сил (КНДС) в 1992 році. Ющенко ніколи не почувався комфортно в опозиції, і якби його уряд не було усунуто в квітні 2001 року, він би вірою і правдою служив Кучмі до закінчення його президентського терміну, і, можливо, навіть став би його обраним наступником.
Партія Петра Порошенка "Солідарність", створена з благословення Кучми в 2000 році з Селянської партії депутатів та інших, була однією з п'яти партій, які об'єдналися в Партію регіонів у 2001 році (однією з чотирьох інших була партія Леоніда Черновецького "Красива Україна ", що ще раз підтвердило довгострокові відносини між ним і Донецьком). Тільки невдача Порошенка у спробі стати лідером Партії регіонів змусила Порошенка перейти на бік Ющенка, де він очолював "Нашу Україну" у виборчій кампанії 2002 року.
Те, що Порошенко надавав перевагу роботі з режимом, перебуваючи в опозиції, означало, що він став безпосереднім лідером Любих Друзів в Нашій Україні в 2005-2006 р.р... Цьому крилу "Нашої України" завжди імпонувала широка коаліція з Партією регіонів, а не демократична коаліція з БЮТ. Перебуваючи на посаді секретаря НРБО у 2005 р. Порошенко став слухняним знаряддям у руках Ющенка, ціллю якого було підірвати уряд Тимошенко 2005 року.
Аналогічна ситуація з Юрієм Єхануровим, який на посаді голови Фонду держмайна в 90-х керував приватизацією, що створила клас олігархів, які сьогодні взяли контроль над Україною. Після виборів 2006 року Ющенко відправив Єханурова на проведення переговорів про створення широкої коаліції, яка була готова до підписання на початку червня. Ющенко вагався і послав Романа Безсмертного на переговори про створення коаліції з БЮТ і СПУ.
У 2000-2001 р.р. Ющенко та його національно-демократичні прихильники відмовилися підтримати Тимошенко і заклик Олександра Мороза оголосити імпічмент Кучмі й проігнорували звинувачення в кримінальному залученні президента у вбивстві журналіста Георгія Гонгадзе. Ющенко і більшість націонал-демократів проігнорували арешт Тимошенко у лютому 2001 року і скандальний лист, підписаний Ющенком, Головою Верховної Ради України Іваном Плющем і Кучмою, в якому опозицію звинувачували у " фашизмі".
Плющ завжди залюбки співпрацював з органами влади і досі захищає цей скандальний лист. Хоча він і увійшов до Верховної Ради у складі фракції "Наша Україна-Народна Самооборона" v 2007 р., він з першого ж дня відмовився приєднатися до демократичної коаліції і немає нічого дивного в тому, що Плющ став прихильником приєднання до нової коаліції Януковича-Азарова.
Саме тому це не той випадок, як пише Медведєв, що 'У 2002 році НУ, БЮТ, СПУ та КПУ проводили спільні акції в рамках кампанії "Повстань, Україно!". "Наша Україна" і комуністи постійно металися від підтримки опозиції до підтримки режиму Кучми. У 2002 році Ющенко вів переговори з Кучмою про повернення на пост прем'єр-міністра, стверджуючи, що "Наша Україна" виграла вибори того року.
Віктор Медведчук підірвав стратегію Ющенка, прилаштувавши донецького губернатора Віктора Януковича на пост прем'єр-міністра у листопаді 2002, і таким чином посіявши насіння для зіткнення Януковича-Ющенка на виборах 2004 року. "Опозиція" Ющенка в 2002-2003 роках була націлена тільки проти Медведчука і СДПУo, а не проти Кучми чи його режиму, відносини з яким він свого часу охарактеризував як стосунки "батька і сина". Не дивно, що Ющенко був готовий захищати Кучму і дати йому імунітет протягом проведення круглих столів в грудні 2004.
СПУ і КПУ теж ніколи не були повністю віддані опозиції. У 2003-2004 роках обидві сторони співпрацювали з Медведчуком у розробці конституційних реформ, які не були затверджені навесні 2004 року, але були прийняті в тому ж році в грудні (нагадую, що тільки БЮТ голосувала проти них). Янукович був першим хто скористався з конституційної реформи, яка збільшила сили прем'єр-міністра за рахунок президента, коли він став прем'єр-міністром у серпні 2006 року.
Не було об'єднаної опозиції і Мороз та Симоненко висунули своїх кандидатів на виборах 2004 року і тільки Мороз підтримав Ющенка у двох других турах. З опозиції 2000-2003 років тільки Тимошенко відмовилася балотуватися в якості кандидата і підтримала Ющенка.
На цей патріотичний жест Ющенко не відповів взаємністю на виборах 2010 року, коли він брав участь у першому турі і підірвав її у другому. Перемога Януковича з маленькою різницею у 3,5 відсотка свідчить про те, що якби в другому турі Ющенко не закликав виборців голосувати проти обох кандидатів або підтримав Тимошенко, президентом України була би обрана вона.
Тому сьогодні опозиція в Україні має характер дежавю з чотирма нюансами.
По-перше, як написав Медведєв, 'Ясно, що найпотужнішою опозицією до Януковича є Тимошенко'. Новим політичним фігурам і новій молодшій про-демократичній і патріотичній еліті буде потрібен час, щоб вийти в середньостроковій і довгостроковій перспективі. У короткостроковій перспективі єдиною реальною політичною фігурою, яка може виступати в ролі основного лідера опозиції в боротьбі з анти-народним і анти-українським режимом, є Тимошенко.
Для цього потрібно здійснити два кроки.
Перше, що має зробити команда Тимошенко – це провести ревізію своєї виборчої кампанії і прийти до висновків про те, чому менше виборців підтримали її на виборах 2010 року, ніж проголосували за Ющенка в грудні 2004 року. У виборах 2010 року Янукович отримав приблизно ту ж кількість голосів, яку він отримав в грудні 2004 року, тоді як демократичний кандидат, який зміг збільшити свої голози з 25 до 45%, отримав мільони голосів менше, ніж Ющенко отримав п'ять років тому.
По-друге, головною відмінністю між теперішньою опозицією і опозицією при Кучмі є відсутність Тимошенко в парламенті. Тому, чим раніше відбудуться дострокові вибори, тим швидше опозиція матиме лідера в Раді. Чекати наступних чергових виборів у 2012 році ще так довго. Тимошенко отримала 25% голосів у першому турі, що показує те, що БЮТ зберігає міцну базу підтримки, яка в ході виборчої кампанії може бути збільшена до 31%, які БЮТ отримала у 2007 році. 45 відсотків, які вона одержала в другому турі, включають в себе виборців, негативно настроєних проти Януковича.
По-друге, Ющенко та "Наша Україна" завжди були слабкою опозицією, як це видно з того, коли вони не підтримали рух "Україна без Кучми" в 2000-2001 роках й нерішуче підтримали "Повстань, Україно!" у 2002-2003 роках. Як зазначив Тарас Стецьків, на жаль тільки отруєння Ющенка у вересні 2004 року радикалізувало його та "Нашу України".
Тому байдужа підтримка опозиції режиму Януковича-Азарова "Нашої України" є типовою для них. Знову iснує послідовність в українській політиці.
Поведінка Арсенія Яценюка слідує шляхом Порошенка, Плюща та Єханурова (і КНДС в 1990-х). Фронт змін неминуче об'єднає "конструктивну опозицію" любих друзів з "Нашої України". Як Медведєв написав: "Адже, як це не дивно, першими, хто повідомив про опозіційний статус Яценюка, була прес-служба Януковича, а не сам Яценюк'.
Однак, позиція Ющенка і Яценюка є кроком назад навіть по відношенню до державницької позиції своїх попередників у 1990-х роках, і особливо у світлі загрози для України від анти-українського режиму Януковича-Азарова. Цю загрозу визнали колишні члени КНДС: Богдан Горинь, Дмитро Павличко, Іван Драч, які закликали виборців підтримати Тимошенко в другому турі.
Опозиція повинна бути спрямована на залучення більшої кількості цих націонал-демократичних виборців, наскільки це можливо, вказуючи на погану репутацію Ющенка і її нездатності діяти в якості реальної опозиції, будь то у відношенні Кучми-Януковича до 2004 року і сьогодні проти Януковича-Азарова.
По-третє, у 2000-2003 роках СПУ (яка тоді мала приблизно таку ж підтримку на виборах, як БЮТ) була активним прихильником опозиції. Мороз оприлюднив шокованій Верховній Раді записи Мельниченка, які доказували участь Кучми у вбивстві Гонгадзе 28 листопада 2000 року.
Сьогодні СПУ знаходиться в стані застою, тому що Мороз не хоче зрозуміти, наскільки його подальше керівництво руйнує партію. Самознищення СПУ дозволила блоку Володимира Литвина бути обраному до парламенту в 2007 році і, у свою чергу, зрадити демократичну коаліцію і перейти до коаліції Ющенка і Азарова. Україні не потрібен Литвин.
Відсутність компоненту лівого центру опозиції, отже, робить її слабшою за опозицію при Кучмі. На жаль, Соціал-демократична партія в БЮТі не має суспільної підтримки, але вона може бути відбудована як патріотична альтернатива СПУ. Розчаровані колишні члени молодіжного крила СПУ могли би сформувати нову когорту кадрів і, можливо, Самооборона Луценка зможе приєднатися до СДПУ.
По-четверте, молоді люди мобілізувалися окремо для опозиції в 2000-2003 роках, але стали одним з найважливіших компонентів кампанії об'єднаної опозиції навколо Ющенка в 2004 році. Це були обидва крила "Пора", "Знаю" та інші НГО – покоління, яке народилося у 80-х, i коли розпався СРСР, і досягло повноліття під час Помаранчевої революції.
А де тепер ці молоді люди? Розчаровані у п'ятирічному президентстві Ющенка і міжпомаранчевій боротьбі більшість з них залишили політику, в той час як меншість приєдналася до крайніх правих. Лідер організації "Жовта Пора" Владислав Каськів зруйнував Жовту Пору та показав свій брак моральності, коли був готовий приєднатися до нової коаліції на підтримку Януковича.
Опозиція повинна співпрацювати з колишніми лідерами організацій "Чорна Пора" і "Знаю" та іншими нещодавно створеними НГО задля залучення молоді в опозицію. Їхня енергія виявилася вирішальною в ході "Помаранчевої революції" і буде необхідна для мобілізації проти нинішнього режиму і на виборах.
Молоді люди не повинні обіймати лише високі посади в опозиції. Їм також має бути запропоновані великий вибір місць в опозиційних партіях на наступних виборах. Вже давно пора мати зміну політичних еліт усередині парламенту і введення молодих людей могло би влити "свіжу кров", ідеї і менш радянські способи дії всередині цієї організації.
Ці молоді кадри опозиції повинні бути в рівній мірі представлені як чоловіками, так і жінками. Опозиція має показати українцям і в Європі, що опозиція є більш прогресивною в гендерному питанні у порівнянні з Януковичем і Азаровим, які ховають своїх перших леді на кухні.
Існує нагальна потреба продовження консультацій і обговорень про опозицію, її тактику і стратегію. Особисту ворожнечу, що так зруйнувала "помаранчеву" коаліцію протягом останніх п'яти років, необхідно відкласти в бік в інтересах захисту України від перетворення на ще одну Білорусію.
