Контрреволюціонер Янукович

Обрання Віктора Януковича привело на посаду українського президента справжнього проросійського політика, джерело влади якого зосереджено на Донбасі та в Криму, двох українських регіонах з найменш поширеною етнічною українською ідентичністю. Соціологічні дослідження показують, що жителі Донбасу та Криму значно більше ототожнюють себе із радянською, а не російською чи тим більше українською культурою.

Це вилилося у п'ять докорінних змін державної політики порівняно з часами не лише Віктора Ющенка, а й Леоніда Кучми. Янукович виявився значно більшим революціонером, ніж Ющенко.



По-перше, команда Януковича значно більше схильна прислухатися до вимог Росії, викладених у відкритому листі російського президента Дмітрія Мєдвєдєва до Ющенка в серпні 2009 року, і тому погодилася з російським впливом на призначення посадовців у силовій та гуманітарній сферах. У результаті Росія отримала прямий контроль над багатьма членами українського уряду, зокрема, Міністром освіти Дмитром Табачником і головою Служби безпеки України (СБУ) Валерієм Хорошковським.

По-друге, Янукович – перший український президент, який відверто демонтує українофільську національну ідентичність, творенням якої займалися протягом останніх двох десятиліть і яку прямо асоціювали з незалежністю України. Нещодавнє опитування суспільної думки показало, що більшість українських громадян вважає, що влада займається конструюванням радянської та російської ідентичностей. Ідеологічне підґрунтя освітньої політики влади та національної ідентичності, насадженням якої вона займається, є сумішшю неорадянського, русофільського та східнослов'янського світоглядів, які непритаманні більшості населення України. Усе це доповнюється поширеною думкою про перевагу російської мови над українською.

По-третє, команда Януковича, на відміну від своїх попередників, не вбачає в Росії загрози суверенітету та територіальній цілісності України. Тому контррозвідувальну діяльність СБУ в Одесі та Криму, спрямовану проти підтримуваного Росією сепаратизму, яка минулого року призвела до екстрадиції двох російських дипломатів і чотирнадцяти офіцерів ФСБ, було зупинено. Наслідком того, що українська влада перестала сприймати Росію як потенційну загрозу – навіть після фактичного захоплення нею грузинських територій – стало підписання квітневих угод щодо подовження терміну перебування Чорноморського флоту в Севастополі до 2042-2047 років. Було б досить складно добитися виведення ЧФ у 2017 році (згідно з угодою 1997 року); після цьогорічних угод зробити це ненасильницьким шляхом буде практично неможливо – навіть якщо опозиція переможе на виборах 2012 року й анулює "харківські угоди".

По-четверте, Янукович – також і перший український президент, який відмовився від цілі членства в НАТО. Це стало результатом фактору, описаного в попередньому абзаці. Тому теоретично Україна є першою посткомуністичною державою, яка прагне членства лише в ЄС, а не слідує шляхом східноєвропейських чи балтійських країн, які спочатку приєдналися до НАТО, а потім вступили в ЄС. У той же час Україна – це не Австрія, Ірландія, Швеція чи Фінляндія. Імідж України в Брюсселі та Страсбурзі як держави, де відбувається згортання демократії, не відповідає образу країни, яка намагається запровадити європейські цінності. Виступаючи в Гарвардському університеті, Високий представник ЄС з питань зовнішньої політики та політики безпеки Кетрін Ештон сказала: "Україна не бачить себе в ЄС, а бачить себе як європейську ідентичність".

По-п'яте, чотири зазначені фактори об'єктивно виливаються в нездатність влади досягти поставлені цілі проведення внутрішніх реформ та інтеграції в ЄС. Західні дослідники неодноразово вказували на те, що східноєвропейські та балтійські країни, які обрали парламентську форму правління, були найбільш успішними в демократизації власних політичних систем і європейській інтеграції. 1 жовтня Конституційний суд України скасував конституційну реформу 2004 року і повернув країну до президентської системи Конституції 1996 року. Науковці також вказували на те, що країна не здатна проводити глибокі реформи, попередньо не забезпечивши національну інтеграцію власного населення. Тим не менше, чотири згадані напрямки розвитку, обрані Януковичем, лише поглиблюють регіональний поділ України. Зрештою, західні дослідження також слугують демонстрацією того, що в посткомуністичних країнах національна ідентичність була та лишається ключовою передумовою підтримки населенням проведення реформ та інтеграції в Європу. Із двох пропагованих в Україні різновидів національної ідентичності, етнічної української та східнослов'янської, представлених Ющенком і Януковичем, відповідно, перша набагато більш сприятлива для проведення реформ та інтеграції в Європу, ніж друга.