Дезінформація "Української правди" та політична незрілість опозиції
Рядки "Крім того, для Арсенія Петровича є ще одна погана новина із заходу. Німеччина і США ставлять під час президентської кампанії на іншого кандидата – Віталія Кличка" (http://www.pravda.com.ua/articles/2013/06/13/6992155/) не відповідають дійсності та є результатом або поганої поінформованості журналістів, або оплаченої дезінформації. Я ніколи не чув у Вашингтоні, що уряд США підтримує Кличка, оскільки, по-перше, для такого рішення ще зарано і – що більш важливо – уряд США як правило не підтримує будь-яких кандидатів на президентських виборах в Україні.
Відмова В'ячеслава Кириленка приєднати свою партію до "Батьківщини" та "Фронту змін" стала ще одним знаком політичної незрілості опозиції (http://blogs.pravda.com.ua/authors/kyrylenko/51b8805157c42/) та пріоритетності "отаманщини" над національними інтересами України. Те саме стосується й рішень Анатолія Гриценка не входити до об'єднаної опозиційної партії. Навіть згода Арсенія Яценюка об'єднати свою партію з "Батьківщиною", будьмо відверті, стала можливою через те, що Юлія Тимошенко перебуває у в'язниці і він сподівається, що об'єднання дозволить йому виграти президентські вибори.
Аргументи, які використовує Кириленко (а раніше – Костенко), про те, що на заваді об'єднанню стоять різні ідеологічні позиції, демонструють, наскільки далекі українські партії від західних стандартів політики. До складу американських республіканців і британських консерваторів, наприклад, входить дуже широкий спектр груп з різними поглядами.
Кириленку, Гриценку і Руху також слід звернути увагу на приклад Партії регіонів, яка завдяки поглинанню різних центристських партій часів Кучми стала єдиною політичною машиною в Україні, яка, починаючи з 2006 року, тричі поспіль вигравала перші місця на парламентських виборах.
Партія регіонів виникла з об'єднання п'яти партій, які включали "червоних директорів" (Партія регіонального відродження, яку очолював Володимир Рибак, Партія праці на чолі з Валентином Ландиком, Миколою Азаровим і Юхимом Звягільським), Ліберальну партію (Володимир Щербань) і нову донецьку еліту (Рінат Ахметов, Борис Колесніков, Андрій Клюєв). Партія регіонів також приютила донецьких і кримських панславістів, таких як Вадим Колесніченко та Олексій Костусєв з руху "Російськомовна Україна" і партії "Слов'янська єдність", відповідно.
Крім того, дніпропетровська партія влади "Трудова Україна" (Володимир Сівкович, Валерій Коновалюк, Дмитро Табачник), яка згодом стала "Сильною Україною" (Сергій Тігіпко), також влилася в Партію регіонів. Остання поглинула ще три партії – "Нову генерацію України" (Юрій Мірошниченко), Нову демократичну партію (Євген Кушнарьов) та Республіканську партію України (Сергій Льовочкін, Юрій Бойко, Дмитро Фірташ, Костянтин Грищенко).
Зрештою, Партія регіонів приєднала до себе цілу низку інших політичних діячів: Віталія Журавського (Християнсько-демократична партія), який мав тісні зв'язки з блоком колишнього київського мера Леоніда Черновецького, Володимира Литвина (Народна партія, раніше – Аграрна партія), Анатолія Кінаха (Партія промисловців і підприємців), Нестора Шуфрича (СДПУ (о), Сергія Ківалова (Українська морська партія), Андрія Деркача (СПУ), Олексія Костусєва (партія "Союз"), Анатолія Толстоухова (НДП), Інну Богословську ("Команда озимого покоління", потім – "Віче"), Віктора Балогу ("Єдиний Центр"). Останнє дозволило Партії регіонів отримати спільний контроль над Закарпаттям.
Здається, опозиції саме час почати наслідувати деякі успішні кроки Партії регіонів. Звісно, якщо вона хоче прийти до влади.
