Шляхом стійкої ідентичності або Чи стане повага до всього українського незворотньою? Частина друга: Українська мова
II. Українська мова.
Другою найважливішою справою зміцнення української ідентичності є утвердження української мови. І безумовно, саме українська мова є ключовим маркером української національної ідентичності. Інакше як через мову точно ідентифікувати українця неможливо. І тут якраз я маю на увазі "українця політичного", а не лише того, який давно самовизначив себе як "українця етнічного". Ті українці, хто не послуговується українською мовою, звісно, апелюватимуть і до інших маркерів, понад усе до громадянства, оскільки ми ж говоримо саме про політичну націю. Справді, громадянин України може не володіти українською мовою, але мати український паспорт та Україну в серці. Але вибачте, по-перше, є повно випадків, коли паспорт є, а України в серці, мʼяко кажучи, немає, а по-друге, розпізнання "свій-чужий", наприклад, коли люди перебувають за кордоном, за паспортом неможливе. Російською говорять власне росіяни, часто білоруси, казахи, люди з Кавказу, Центральної Азії, інколи представники інших місцевостей та національностей, українською ж говорять лише українці і за мовою ви легко знайдете своїх. Звичайно, питання ідентифікації українців за кордоном стало особливо актуальним зараз, коли, за різними оцінками, від 5 до 8 млн українців перебувають за межами України у звʼязку із російським вторгненням.
Однак це питання має свої ітерації і всередині України. Білінгвізм української політичної нації все ще має місце і зараз ніхто не скаже як довго це явище буде тривати. І чи буде воно тривати із необхідністю, чи є воно неуникненним та чи потрібно із ним боротися?
Професорка Лариса Масенко, яка є знаною та авторитетною дослідницею питань української мови та міжмовних взаємовпливів, зауважує: "Абсолютна більшість зарубіжних соціолінгвістів трактують явище масової двомовності, що його переживає певна національна спільнота, як перехідний етап у асиміляційному процесі витіснення однієї мови іншою. Досліджено, що за такого контактування двох мов, одна прагне стати панівною, а друга стає підлеглою" (Л.Масенко, "Суржик: між мовою та язиком").
А оскільки в українському суспільстві явище двомовності має тривалу історію, говорити про швидке та одномоментне його подолання складно і це явище з необхідністю ще буде тривати певний час. З метою глибшого зʼясування питання, звернімося до деяких цифр.
1994 року на запитання соціологів "Якою мовою Ви спілкуєтесь у родині (вдома) відповіді розділилися наступним чином: 36,7% – тільки або переважно українською, 32,4% – тільки або переважно російською, 29,4% – обома мовами. Тобто, грубо кажучи, три відповіді розділилися майже порівну і коливалися навколо показника у 30%. Приблизно такі ж показники трималися у опитуваннях аж до Помаранчевої революції, після якої цифри послуговування українською мовою у родині вперше перевалили за позначку 40%: 2005 року на згадане вище запитання респонденти відповіли так: українською – 41,8%, російською – 36,4%, обома мовами – 21,6%.
І лише після Революції Гідності показник застосування української мови вдома почав стабільно перевищувати 50%. Так, наприклад, опитування Центру Разумкова 2016 року засвідчило: 55% респондентів дома тільки або переважно спілкуються українською, 41% – переважно російською. Після повномасштабного вторгнення показники стали ще більш красномовними на користь української мови: 2023 рік, 68% – українською, 9% – російською, 22% – обома мовами. (https://razumkov.org.ua/napriamky/sotsiologichni-doslidzhennia/efektyvnist-realizatsii-derzhavnoi-polityky-u-sferi-utverdzhennia-ukrainskoi-natsionalnoi-ta-gromadianskoi-identychnosti-sotsiologichni-indykatory-traven-2023r)
Трохи інакше виглядала справа зі спілкуванням на роботі. Наприклад, опитування Центру Разумкова 2002 року показало: 34% спілкуються на роботі українською, 38,5% – російською, 19,5% використовували на роботі обидві мови. 2006 року ситуація виглядала таким чином: переважно українською послуговувалися на роботі уже 37,7% українців, 12,1% використовували обидві мови, зате переважно російську застосовували, за даними опитування Центру, аж 50% респондентів. Після Революції Гідності та з початком російської агресії (опитування грудня 2015р.) цифри були вже такі: 46% – повністю та переважно українською, 23% – російською, 29% – обома мовами. (https://www.pravda.com.ua/news/2016/06/7/7111058/) Опитування ж 2023 року взагалі засвідчило, що 65% респондентів на роботі спілкуються повністю чи переважно українською, лише 8% (!) – російською, 26% – обома мовами.
На питання про те, яку мову вони вважають рідною, українці відповідали так: 2001 рік, українську – 67,5%, російську – 29,6%, 2016 рік, українську – 69%, російську – 27% (дані різних опитувань, https://uk.wikipedia.org/wiki/Українська_мова_в_Україні), 2023 рік, українську – 78%, російську – 5% (!) (опитування Центру Разумкова).
Отже, як ми бачимо, від перших років відновлення нашої Державності і аж дотепер, залежно від коливань політичної конʼюнктури, але все ж рухаючись в одному напрямку, невблаганно та невпинно триває суспільний процес української мовної "реконкісти" – відвоювання українською мовою колись втрачених територій, функцій, просторів застосування тощо. Безумовно, імпульсами до цієї реконкісти ставали усі три українські революції сучасності та особливо початок російської агресії 2014-го і повномасштабне вторгнення 2022-го. Проте російська мова з наших вулиць, офісів та сімей нікуди не поділася, українці продовжують послуговуватися російською у багатьох випадках як час від часу, так і на постійній основі.
Що ж робити з російською в Україні? Нічого! Робити "щось" потрібно з українською мовою, а саме послуговуватися нею, бажано скрізь та весь час. Якщо повертатися до вже викладеної вище думки Лариси Масенко про неодмінну перемогу у білінгвальному суспільстві якоїсь із мов, то можна констатувати, що ми вже стали на шлях неминучого обʼєктивного витіснення українською мовою російської із публічного простору, а значить згодом – і з приватного простору також. Однак цей процес може бути справді незворотнім лише у випадку неухильного дотримання мовного законодавства по всьому горизонту його застосування та справжньої уваги державної влади і громадянського суспільства до справи реального відновлення української мови у своїх правах. Ми бачимо вже майже повне домінування української мови на радіо та ТБ, у багатьох публічних просторах, збільшення її ваги у онлайн-медіа та у соціальних мережах, у сфері надання послуг, зрештою, емпірично засвідчуємо зрослу популярність української мови просто як засобу повсякденного спілкування між людьми на вулиці.
Однак стан справ все ще далекий від однозначності: російської немало на вулицях багатьох міст, міська молодь, особливо суспільно індиферентна, у багатьох випадках все ще віддає перевагу російській, деякі молодіжні субкультури дотепер мають своїх кумирів у росії та відповідно тримаються російської мови, хоч у більшості випадків з боку такої молоді це не є виявом цілеспрямованої антиукраїнської позиції. Я вже й не кажу про вплив РПЦ в Україні, віряни якої, часто під впливом проросійськи налаштованих священників, не лише послуговуються російською, але і вважають її питомою мовою справжнього православʼя і тут уже, звісно, ми маємо справу із процесом політичним, ідеологічним та світоглядним.
Що з цим робити? Декілька думок.
Перше. Репресивні заходи щодо російської мови застосовуватися не повинні. Як, власне, завжди і було. Так має бути і надалі.
Друге. За умов російської агресії у всіх сферах життя, яка має на меті остаточне вирішення українського питання, тобто знищення незалежної України та унеможливлення її подальшого існування у будь-яких формах реальної суверенності, питання збереження, захисту та посилення української ідентичності набуває колосального значення. А українська мова – це наріжний камінь української національної та громадянської ідентичності.
Тому ті, хто за обставин правового режиму воєнного стану свідомо використовує російську мову як розпізнавальний маркер ворожої ідентичності "руского міра", стають не просто відображенням білінгвальної дійсності українського суспільства, а поширювачами наративів, що мають на меті знищення суверенної української держави. У цьому випадку, коли російська мова відверто використовується як зброя у гібридній російській війні проти України, справа виходить далеко за межі мовної проблематики та заходить на поле діяльності органів безпеки та правопорядку. І ми бачили протягом останнього року затримання, арешти, а потім і судові вироки для багатьох, з дозволу сказати, українських громадян, які під прикриттям звичної в Україні за багато років риторики "руского міра", займалися підривною діяльністю, наводили російські ракети на мирних українських громадян та наших військових, словом, відверто служили ворогу у справі знищення України та українців. Здебільшого це були, так би мовити, політично російськомовні люди, які у деяких випадках, особливо це стосується викритих у підривній діяльності архієреїв упц мп, могли вільно розмовляти й українською, але суті їхнього служіння російським інтересам це вміння ніяк не змінило.
Отже, не секрет, що у нашому суспільстві є люди, для яких російська мова та її так звані утиски в Україні – це понад усе засіб та, водночас, обґрунтування ненависті до всього українського та обґрунтування продовження антиукраїнської діяльності, якою вони, як правило, прямо чи приховано займаються вже не один рік і тому справу з такими людьми повинні мати правоохоронні органи.
Третє. Усі (або майже усі) можливі кошти, які у воєнний час можуть бути виділені на справу підтримки української мови, необхідно скерувати на її популяризацію серед молоді. Звісно, у цій справі офіційно ведуть перед освітяни: мова освіти у нас українська, почуття свідомої поваги та щирої любові до своєї країни, окрім сімʼї, також формують саме освітяни. Звичайно, якщо вони підходять до цієї справи з душею й талантом, а не казенно, бо у такому разі якраз часто маємо результат прямо зворотній. Однак тут я хочу наголосити на значенні середовищ неформального впливу, на значенні занять, які дитині, підліткові, молодій людині справді цікаві та які вона разом з ровесниками, друзями обирає добровільно. Особливо мовне середовище ровесників стає важливим у підлітковому віці, коли уподобання, прагнення дитини виокремлюються у цілком уже конкретний рід занять і дуже часто це музика – рок, реп, хіп-хоп, ді-джей культура, різноманітні нонконформістські рухи та субкультури.
На моє переконання, якраз ось ці середовища повинні передбачати латентну присутність держави, а потім і її допомогу у справах, які, здавалось би, до компетенції влади ніяк не належать. Молодіжна музика, клубна субкультура, музичний андеграунд тощо можуть і повинні передбачати фінансову присутність держави та місцевої громади у вигляді купівлі інструментів, безоплатного надання приміщень для репетицій, фінансування гастрольних поїздок, участі у фестивалях та концертах, звісно, на конкурсних засадах і за однієї лише умови: тексти пісень та інших творів, все публічне спілкування і т.д. – винятково українською мовою! Такий підхід не гарантія, але вагомий старт на шляху наповнення українською мовою усіх неформальних середовищ молоді та, якщо хочете, на шляху самого творення неформальної сленгової української, що замінить часто вживані у молодіжному спілкуванні сленгові слівця, що приходять із росії.
Четверте. Від звичайних російськомовних українців, яких немало і які у багатьох випадках є справжніми українськими патріотами (достатньо лише згадати тих російськомовних українців, які захищають Україну зі зброєю в руках), якраз і залежить остаточне та цілісне відновлення позицій української мови в Україні.
Для заохочення їхнього переходу на українську потрібна стратегія мʼякого, тактовного, але постійного і безперервного інтелектуального та культурного впливу, скерованого на важливість та можливість переходу багатьох мешканців великих та малих міст на українську мову. Більшість із них просто відчувають внутрішній барʼєр для свого повернення до української ідентичності або ж навіть зміни ідентичності на українську. І ось допомога у подоланні цього "внутрішнього барʼєру" – це справа держави, це справа відомих людей науки, культури та мистецтва, це справа лідерів громадської думки, відповідальних медіа та соціально відповідального бізнесу, це, без перебільшення, справа кожного із нас. Бо йдеться про національну безпеку, територіальну цілісність країни та саму можливість її існування, йдеться про українську мову як основний маркер української національної ідентичності, а саме цю ідентичність, як основу виникнення та існування суверенної української держави і прагне знищити російська федерація.
Зрештою, як стверджує американський філософ Френсіс Фукуяма, по-сучасному прочитана інклюзивна національна ідентичність є умовою навіть фізичної безпеки громадянина, оскільки за умов протистояння (а росія веде справжню війну на знищення української ідентичності та накидання нам псевдоцінностей "руского міра") навіть фізична безпека людини у суспільстві залежить від стійкості національної ідентичності (Ф.Фукуяма, "Ідентичність. Потреба в гідності та політика скривдженості").
Ми бачимо трагічне підтвердження цих слів у подіях від 2014-го, а особливо від лютого 2022-го року, коли, у тому числі, використовуючи штучну тезу про конфлікт ідентичностей у деяких регіонах України, кремль розпочав гарячу фазу насаджування людиноненависницького світогляду під назвою "рускій мір", розвʼязавши відкриті та повномасштабні бойові дії. Результат впровадження "цінностей" руского міра – смерть тисяч українців, масштабні руйнування, мільйони біженців, тисячі зниклих безвісти, викрадені росією українські діти.
А підтвердженням цілеспрямованості російської політики зміни ідентичності українців є нищення на тимчасово окупованих територіях українських памʼятників та натомість повернення імперських або комуністичних назв вже давно перейменованим вулицям, головне ж, знищення українських книг у школах та бібліотеках і запровадження російських навчальних програм з їхнім брехливим тлумаченням української історії, культури, літератури, взагалі всієї нашої ідентичності з тим, аби українці більше ніколи не знали правди про себе.
Звісно, ці процеси в першу чергу торкаються мови, навчання якою на тимчасово окупованих територіях одразу забороняється. Ось справжній знак цієї війни, ось заради чого вона ведеться: усе, з чого складається українська ідентичність, має припинити своє існування. І саме тому, здавалось би, пасивний внесок російськомовних українців у нашу Перемогу у вигляді простого переходу на українську мову спілкування, насправді є разючим ударом по ворогу, який у такий спосіб позбавляється останнього ресурсу для маніпуляцій та тему "конфлікту ідентичностей в українському суспільстві", заяложеного наративу про "захист російськомовних" та інших пропагандистських нісенітниць.
Хай там як, а справа підтримки та розвитку української мови не лише як державної, але як головного маркера нашої ідентичності, спільного для всієї української політичної нації, є справою виживання, стійкості та майбутнього процвітання країни. І час легковажити нею минув.
(Далі буде)
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
