Шляхом стійкої ідентичності або Чи стане повага до всього українського незворотньою? Частина третя: Церковна деколонізація
ІІІ. Церковна деколонізація.
Вплив церкви на українську ідентичність важко переоцінити. І ось чому. Відомо, що Україна переважно християнська країна. Ми звикли до цієї реальності, коли мова йде про наших співвітчизників-вірян. Звісно, в Україні є віряни інших релігій – мусульмани, іудеї та інші, однак за соціологічними оцінками серед релігійних людей 85% вважають себе християнами. Християнство в Україні, як і скрізь у світі, розділене між різними напрямками – є православні, греко-католики, римо-католики та велика кількість вірян, що представляють різні течії протестантизму. Кількісно, за оцінками соціологів, це виглядає так: православних – 72%, греко-католиків – 8%, римо-католиків 1%, протестантів різноманітних конфесій – близько 4% (опитування КМІС від липня 2022р). https://www.kiis.com.ua/?lang=rus&cat=reports&id=1129&page=1
Найскладніша ситуація із найбільшою релігійною спільнотою – православними. Від 1992 року існувала не визнана світовим православʼям, насамперед унаслідок ворожої позиції російської православної церкви, Українська Православна Церква Київського Патріархату – УПЦ КП, яка гуртувала навколо себе проукраїнськи налаштованих вірян та була основним рушієм ідеї автокефалії українського православʼя, його незалежності від москви і загалом дуже ефективним провідником української ідентичності у православному середовищі. Ця Церква не могла розраховувати на підтримку влади, навпаки, дуже часто на догоду москві вона потрапляла під політичний прес. Чого варте лише звіряче побиття вірян УПЦ КП на Софіївський площі 18 липня 1995 року під час похорону Патріарха Володимира (Романюка).
Не зважаючи на немилість української влади та ненависть москви, значною мірою завдяки плідній діяльності Патріарха Філарета, УПЦ КП розрослася і зміцніла до такого ступеню, коли ігнорувати її з боку влади вже стало неможливим. Ідея єдиної помісної православної церкви із Престолом у Києві, яку озвучували Патріарх, клір, віряни та прихильні до Церкви політики, також набувала популярності. Настільки, що за президента Віктора Ющенка 2008 року до України прибув із триденним візитом Вселенський Патріарх Варфоломій, який, серед іншого, мав на меті обговорити у політичних та релігійних колах ідею автокефалії для українського православʼя.
Москва у відповідь вдалася до безпрецедентних заходів тиску на Константинополь, застосовуючи весь арсенал підручних засобів – від фінансового шантажу до погроз. Той візит на завершився конкретними рішеннями на користь української автокефалії, як це планувалося при його підготовці, однак він спричинив до головного – крига у стосунках Києва та Фанару скресла і невидимий для широкої публіки процес надання автокефалії для українського православʼя було запущено. Він завершився аж через 10 років, коли події Революції Гідності, початок російської агресії та героїчний опір українського народу стали потужним каталізатором для розуміння у світі окремішності української ідентичності та простої тези, що "Україна – не росія (с) ", у тому числі, у питаннях церковно-релігійного життя. Врешті-решт, на Різдво 2019 року, новообраний предстоятель створеної у грудні 2018 року шляхом обʼєднання УПЦ КП, УАПЦ та зовсім невеликої частини московського патріархату Православної Церкви України (ПЦУ) Митрополит Епіфаній, отримав омріяний Томос про автокефалію та відправив перше урочисте богослужіння з цієї нагоди у Святій Софії у Києві.
Позитивним статистичним наслідком цього довготривалого процесу стало те, що за згаданим опитуванням КМІС 2022 року, вже 54% респондентів вважають себе такими, що належать до ПЦУ (2020 р таких було лише 34%).
Проте увесь цей час існувала та досі існує російська гілка православʼя в Україні, яка від 1990 року самоіменується Українською Православною Церквою (УПЦ) і до назви якої народ додав слова "московського патріархату" (мп), які повністю відповідають її статутним нормам як невідʼємної частини рпц і які й стали її основним ідентифікатором. Ця Церква, навпаки, була обласкана увагою влади і, до речі, не лише тоді, коли при владі перебували проросійські сили. Вона користувалася особливою прихильністю армійського начальства, силовиків та спецслужб, які щедро надавали ділянки для зведення церков та каплиць прямо на території своїх підрозділів та установ, включно із установами пенітенціарної системи та, з огляду на повну лояльність влади, мала гігантські фінансові можливості. Також УПЦ мала безроздільну і тотальну підтримку москви, оскільки світоглядно, організаційно та політично належала до системи "руского міра".
Звісно, ця Церква робила все, аби законсервувати російську ідентичність, до якої належало більшість її вірян, неприховано зневажала все українське, включно з мовою богослужіння, ніколи не підтримувала будь-які суспільні рухи, які вимагали більшої демократії, свободи та справжньої незалежності від росії і звісно ж, категорично відкидала будь-які навіть розмови на тему автокефальності українського православʼя, наголошуючи на своєму статусі єдино справжньої та єдино канонічної православної церкви в Україні. Помісний Собор 2018 року, на якому було утворено ПЦУ, московська церква, звичайно, повністю проігнорувала.
З огляду на це, упц мп завжди була і лишається найбільшою проросійською (російською) політичною організацією в Україні. Я говорив про це багато років і можу повторити ще раз: ані сдпу (о), ані партія регіонів, ані опзж, ані навіть так звані "комуністи", у яких лишалися залишки їхньої ще совєтської партійної вертикалі, ніколи і близько не йшли у порівняння із тими пропагандистськими та організаційними можливостями, якими весь час володіла і продовжує володіти упц мп.
Однак повернімося до даних опитувань. Якщо, приміром 2013 року, у розпал правління януковича до упц мп себе відносили майже 30% респондентів, 2021 року – 18%, то за тим же опитуванням КМІС 2022 року – лише 4 (!) %. Ці цифри промовисто заперечують усі декларації кліру московської церкви в Україні про її нібито незалежність від москви: люди цьому просто не вірять та припиняють відвідувати храми мп. І не вірять саме тому, що початок російської агресії 2014 року та повномасштабне вторгнення 2022 року докорінно змінили ставлення українців до власної ідентичності. Це означає, що реагуючи на тектонічні зміни у суспільстві, православні церкви також мають формулювати свою відповідь на домінуючі настрої вірян. І вони це роблять.
Мені пригадується епізод, який набув широкого розголосу і який я мав можливість спостерігати безпосередньо у залі Верховної Ради. Під час оголошеної Головою Верховної Ради Хвилини мовчання у памʼять про полеглих українських Героїв АТО, лише декілька людей не підвелося – це був предстоятель упц мп Онуфрій та архієреї, які його супроводжували. Безумовно, віднайти більш промовистий жест, який би демонстрував справжнє ставлення московської церкви в Україні до наших Героїв та територіальної цілісності країни, просто неможливо. Фактично це був гранично знаковий жест підтримки росії у війні проти України з боку номінально української церкви. Це вже потім будуть неодноразові відмови відспівувати полеглих українських бійців у церквах московського патріархату у різних областях, викриття як простих священників, так і архієреїв у розвідувальній, підривній та пропагандистській діяльності проти України, численні кримінальні справи, порушені СБУ за багатьма статтями Кримінального кодексу та хитрі спроби ввести в оману вірян і все суспільство фейковими рішеннями про нібито розрив із рпц та повну самостійність від москви в усіх рішеннях.
Однак люди все це побачили та зрозуміли. Звідси і лише 4% вірян, які зараз відносять себе до упц мп. Цей показник став наслідком заново сформульованої, але насправді довгі роки незмінної політичної платформи московського патріархату, яка де-факто передбачає подальше чітке слідування у фарватері політики путінсько-кириловської рпц, відмову від співробітництва із канонічною ПЦУ та використання будь-яких можливостей, аби утримувати храми по всій Україні, громади яких у повному складі вже оголосили про свій перехід до ПЦУ або такий перехід активно готують.
На цьому тлі політика ПЦУ виглядає цілком обнадійливо. Спокійна, зважена, системна діяльність Митрополита Епіфанія, Священного Синоду Церкви, духівництва та активних мирян, послідовна підтримка рідного народу у його справедливій оборонній війні із Росією, багато добрих соціальних справ, потужний капеланський рух, який у Силах Оборони впроваджується ПЦУ та УГКЦ, дають вірянам та суспільству чіткий сигнал: це Церква, яка у важку хвилину твердо і без вагань на боці власного народу. Звідси і домінуюча підтримка з боку вірян, про яку уже згадувалося.
Разом з тим лише 4% вірян, що відносять себе до упц мп, та майже 11,5 тисяч парафій, які ця Церква нараховує, є цифрами, які не дуже сумісні між собою. Здавалося б, і парафій тоді має бути приблизно така ж частка, як і вірян. Однак у цій справі ситуація ускладнюється непростим процесом переходу від однієї церковної юрисдикції до іншої, який, до того ж, супроводжується відчайдушним опором настоятелів московських храмів, а цей опір, своєю чергою, стимулюється миттєвими санкціями, які накладаються керівництвом мп на будь-якого священника, який ухвалює для себе рішення разом з громадою перейти до канонічної ПЦУ.
Хоча все ж таких випадків достатньо і це красномовно засвідчує статистика переходів з мп до ПЦУ: вже понад 13% громад мп перейшло до ПЦУ, що складає цифру у понад півтори тисячі парафій, які рішуче та незворотньо, як правило після багатомісячної боротьби у судах і не тільки, розірвали свою молитовну та організаційну єдність із російською церквою. Звісно, цей процес буде тривати, оскільки цифри у 54% всіх православних вірян, що належать до ПЦУ та поки що трохи більше 5000 парафій цієї церкви, не є відповідними одна одній. Тому кількість парафій ПЦУ, у тому числі за рахунок переходів із мп, буде неминуче зростати.
Проте ці процеси мають далеко не лише церковний вимір – вони мають загальносуспільне значення і це пояснюється значним впливом церкви на справу зміцнення української національної ідентичності, про що я писав уже вище. Перехід на Новоюліанський церковний календар, богослужіння українською мовою у тисячах соборів та церков по всій країні, публічна патріотична позиція предстоятелів та архієреїв під час проповідей, сучасна комунікація із суспільством через соціальні мережі та електронні медіа, зрештою, самі постаті молодих, освічених, сучасних лідерів церков, якими є предстоятелі ПЦУ Епіфаній та УГКЦ Святослав і які здатні знаходити спільну мову, у тому числі з молоддю, все це суттєвим чином зміцнює почуття української ідентичності вірян і не тільки.
Поза сумнівом, лише один перехід всіх християн, окрім тих, які підпорядковані москві, на святкування Різдва та інших нерухомих свят разом із усім західним світом, став гігантським стрибком у справі деколонізації України із катастрофічними для москви наслідками.
Однак що, на мою думку, слід ще зробити для того, аби московські впливи у церковно-релігійній сфері і надалі неухильно зменшувалися? Не зупинятися у справі повернення Києво-Печерської Лаври українському православʼю, як і двох інших лавр – Почаївської та Святогірської. Подбати, аби більшість православних монастирів на нашій землі також поступово повернулися в лоно української церкви. Налагодити сталу суспільну, у тому числі фінансову, пітримку духовних навчальних закладів і взагалі духовно-релігійної освіти з тим, аби майбутнє духівництво щиро, з вірою і знанням служило Божій справі, але й знало і пропагувало серед вірян правдиву українську історію, плекало національну памʼять та послуговувалося на службі та у житті українською мовою. Бо від нас усіх та від духівництва залежить, щоб в Україні не було храмів, у яких ще досі молитва українською мовою немислима, а ті, хто говорить українською, зустрічають недоброзичливі погляди церковних "бабушек" та агресивних адептів "руского міра", які аж ніяк не схожі на мирних прихожан.
Зрештою, коли ми говоримо про церковну деколонізацію, ми маємо памʼятати також і те, що церква відділена від держави і самостійно має вирішувати усі свої власне церковні справи. Держава у цих питаннях зобовʼязана дбати про безпековий аспект, який є вкрай важливим особливо під час війни, враховуючи вплив церкви на вірян. Звісно, будь-яка релігійна організація не повинна йти проти національної безпеки країни, а навпаки, може зробити дуже багато для її зміцнення. При цьому держава повинна безумовно забезпечити свободу совісті, яка гарантована Конституцією України. З огляду на це і вплив держави на церковну ситуацію достатньо обмежений. Але він є і, на мою думку, в контексті ситуації у православʼї якраз має полягати у максимальному законному сприянні розблокуванню безперешкодних переходів вірян до іншої конфесії.
Звісно, йдеться про переходи від упц мп до ПЦУ, позаяк інших тенденцій обʼєктивно не спостерігається. Якби це було зроблено, то у швидкому часі було б розвʼязано і згадане протиріччя, коли до ПЦУ належить 54% вірян, а громад при цьому трохи більше 5 тисяч, до упц мп себе відносять лише 4%, а громад майже 11,5 тисяч. Насправді, у випадку правового розблокування переходів, кількість громад ПЦУ легко збільшилася б більш, ніж вдвічі.
Допоки ж цього не зроблено, суспільство на вимогу людей буде реагувати заборонами. Ми знаємо, що рішеннями обласних рад, діяльність упц мп уже заборонена на території, щонайменше, восьми областей. Плюс є рішення десятків місцевих громад, як міських, так і сільських, про заборону діяльності мп на своїй території. До того ж, у парламенті зареєстровано законопроекти, що забороняють діяльність релігійних організацій, центри управління яких перебувають у країні-агресорці, а це якраз упц мп лише і стосується. Події навколо таких законопроектів завжди розвиваються не просто, але якась із версій заборони діяльності московської церкви в Україні, думаю, врешті-решт, буде ухвалена.
У будь-якому випадку УПЦ (а насправді філія рпц в Україні), яка є останньою легальною політичною організацією "руского міра" в Україні, мусить нарешті зрозуміти, що служити в Україні та серед українців і не бути зі своїм народом навіть тоді, коли він веде тяжку і справедливу війну за власне виживання проти російського агресора, аморально та неприйнятно. Звісно, 4% етнічних чи політичних росіян, що відносять себе до упц мп, мають право на молитву. Але на молитву, а не на підривну антидержавну діяльність.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
