Померла Гандзюк. Що слід робити

1. ЩО СТАЛОСЯ?

Катерина Гандзюк була облити кислотою 31 липня. З тих пір для неї тривали 3 місяця мук, котрі, врешті, закінчилися сьогодні. Вічна пам'ять.

Напад на активістку спричинив обурення в країні. Відбулося кілька вуличних акцій по різним, започаткована кампанія в інтернеті. Через різку реакцію суспільства, а також офіційне "занепокоєння" американського посольства влада почала імітувати діяльність.

Спочатку затримали одного підозрюваного, і оголосили його нападником. Але він виявився не тим чоловіком – Гандзюк його не впізнала. Потім затримали інших, докази проти котрих виглядають вже більш переконливо – цілком можна припускати, що вони і є виконавцями.

Однак до сих пір нічого не відомо про замовників, їх мотиви. Активісти протягом усього періоду наголошують на цьому, вказуючи на печальну статистику. Дійсно, випадок з Гандзюк не став останнім у серії нападів на громадських активістів. Уже після Гандзюк страждали Микола Кузаконь та Григорій Козьма, а також ще один одесит Олег Михайлик.

Київські активісти зорганізувалися і продовжили тиснути на владу вуличними акціями та публічними заявами, у відповідь влада огризалася – приміром, генпрокурор Луценко звинуватив активістів у створенні "атмосфері ненависті" до влади.

Всього мова йде про кілька десятків нападів, котрі залишилися без затриманих замовників.

2. ЧОМУ?

Причина масового терору проти активістів – це структура влади на місцях. В більшості випадків, місцеві активісти є єдиною силою, котра намагається відстоювати державний інтерес на рівні громад. Сама ж держава руками парламенту позбавила себе функції захисту законності. Приміром, захищати військовий аеродром зараз мусить група одеситів-ентузіастів, а не прокуратура, як раніше – просто нинішня версія Конституції прибрала таку функцію у прокуратури, і тепер до жодного державного органу у країні не можна громадськості та нардепам висунути претензії, щоб він працював і захищав законність.

А що стосується апарату кримінального переслідування, то він є на місцях зрощений з місцевою владою. Приміром, Труханов має чудові товарно-грошові стосунки з місцевими прокурорами, а разом – і з СБУ та НПУ. Йому також лояльні ряд суддів – в цілому така схема взаєморозуміння дозволяє покрити будь-який злочин. Аналогічна ситуація і у інших регіонах. Центральна влада віддає "в оренду" (звісно, не задарма) суди, прокуратури і управління нацполіції та держбезпеки місцевим феодалам.

Місцеві ж феодали і просто корупціонери весь час відчувають, що

А) якщо вони "пидушать" якогось активіста, його справа загине (нема людини – немає проблеми

Б) у випадку пункту "А" вони зможуть "порішати" і їм за це нічого не буде.

ЩО РОБИТИ?

Я вважаю, що оскільки до березня 2019-го у нас немає політичної можливості поміняти керівництво правоохоронних органів, необхідно по максимуму зібрати матеріали для майбутнього слідства щодо тих осіб у владі, силами котрих здійснюється покривання замовників злочинів.

Найкращим інструментом для цього може бути саме тимчасова слідча комісія (ТСК) у парламенті. Високий статус її учасників, публічність дозволить тиснути на органи слідства. Малореалістично зараз очікувати, що буде покарано винних. Але слід намагатися все ж тиснути і з боку вулиці, і з боку парламенту.

Що реалістично – так це через такий тиск добитися, щоб слідство не замітало сліди, щоб матеріали, докази, не знищувалися, щоб картина злочинів свідомо не фальсифіковувалася тощо. Тобто завдання такої ТСК – це протидія саботажу з боку злочинців, котрі зараз керують правоохоронною системою.

Над проектом такої ТСК ми вже працюємо з колегами, лишилося добитися формальної відповіді від фракцій щодо того, кого вони делегують у слідчу комісію. І – достатньо буде 150 голосів у залі, щоб таку комісію створити.

Головна небезпека – що Парубій та його політичні начальники таке дозволили і не заблокували створення ТСК на дальніх підходах. Я думаю, вони будуть сильно опиратися, отож, тут має бути наша основна точка застосування зусиль. Внесок кожного тут може бути безцінним.

Закликаю усіх єднатися і протистояти негідникам.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.