Жаба як національна хвороба

Одного разу знаний російський скульптор Ернст Нєізвестний, ознайомившись з творчістю одного успішного в сучасній Америці художника, сказав: "Мені не подобаються його роботи, але я поважаю його успіх". Я подумала: як мудро.

А чому у нас успіх викликає таке роздратування? Чомусь у нас народною любов'ю користуються нещасні, жалюгідні, злиденні й сльозливі невдахи, які невдахами стали лише тому, що дуже ліньки зробити щось для того, аби напружити п'яту точку. Або невизнані генії, що просторікують про недосконалість цього світу та дурість оточуючих людей лише тому, що світ відмовився піднести їм на золотій таці сріблясті блага, а оточуючі люди не звертають на них взагалі ніякої уваги.

Не дай Боже красива молода леді наманікюреними пальчиками керує власним авто – Шльондра! Або стильний молодик, гугняво потягуючи звуки, розмовляє по дорогому мобільному телефону сидячи у дорогому ресторані – Бандит! Та ні, знаєте, не шльондра і не бандит, а просто ця леді – відмінниця з червоним дипломом, з тих, яка не шукає роботу, а робота шукає її. І врешті знаходить – з оплатою, достатньою, щоб купити авто і раз на тиждень зробити гламурний манікюр та зачіску. А молодик два роки катався з торбами в Румунію та Польщу, щоб заробити стартовий капітал на власну справу. І зараз у нього фірмовий автосалон. Може дозволити собі і дорогий ресторан, і дорогий телефон, і взагалі, що йому заманеться. Просто ні він, ні вона свого часу не вмивалися гіркими сльозами над своєю нещасною долею і не стогнали на тему "Як страшно жити!", а працювали, вірили, думали й знову працювали.

У мене багато знайомих, яких мені особисто жаль. Не тому що в них нещасна доля, або вони хворі або ще щось. Долю кожен творить собі сам і багато в чому вона залежить від твого ставлення до неї. Мені жаль людей, життя яких схоже на життя рослин. От існують вони собі, такі безглузді, куди їх повернуть, туди й буде. Їм важко жити самостійно, їх треба оберігати, захищати, доглядати. Вони ж такі слабенькі, непристосовані, їх не можна кидати, бо вони пропадуть, і головне, їм не можна всього цього втовкмачити, бо не зрозуміють.

Таких жаліють. А тих, що будують своє життя самі – ні. А чого їх жаліти, у них все добре – бізнес, гроші, популярність. Вважається, що земних турбот у self-made і не існує зовсім. Начебто в них душі запрограмовані, серця закодовані, а мізки виглядають як остання японська розробка. Щоб вони не зробили, завжди можна поставити догори ногами й розпанахати будь-яку добру справу на тисячі дрібних огиднючих недоліків. Особливо це вправно виходить у тих, які в силу своїх невтомних і наполегливих байдиків ніколи в житті не сподобляться на щось подібне. Вони чесно будуть займати роками висиджену в дивані ямку, дивитися телевізор і нервово вовтузитися, коли там буде сяяти посмішкою зіркова жінка чи щось розумне розповідати поміркований, упевнений чоловік.

Дуже часто згадую одного колоритного знайомого, художника Сергія Пояркова, який яскраво і щиро дивувався: "Якщо ти так любиш мистецтво, не треба заради нього перебиратися жити на горище відступником, кидати жінку, дітей і пиячити, творячи свої шедеври! Не треба скиглити про генія в злиднях, якого оцінять після смерті! Заради мистецтва ти вивчи п'ять мов, зароби мільйон і стань успішним за життя!". Аякже. Це же треба думати, а нема чим. Треба чимось поворухнути, а ліньки. А куди діти жабу? Ту саму, яка сидить на горлянці й душить аж очі вилазять?

Мабуть, так і будемо жити доти, доки або не луснемо від заздрощів до успіху, або не запливемо жиром від ліні, або ж доки ця жаба не задушить.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.