Моя хата не з краю...

Декілька слів про громадянське суспільство

В одному із коментарів, на своєму блозі я знайшла подив з приводу того, що займаюсь благодійництвом. "Не чув, не бачив", – пише мій незнайомий опонент. А може не хотів чути чи бачити? – хочу запитати я у відповідь. Набагато простіше простежити глянцевий відеоряд, проковтнути його і, сито позіхаючи, запитати: "Ну шо? Шо там у нас далі в програмі?".

Я питаю себе, чому так сталося? Чому люди, які прагнули свободи вибору і "свіжого повітря" змін, які яскраво проявили себе на першому етапі формування громадського життя України, – сьогодні бажають тільки "жувати і ковтати". Ні, я нічого не маю проти вишуканих страв. Я кажу про відсутність в Україні справжнього громадянського суспільства, віри в його силу і вплив. Я добре розумію реалії нашого життя, тому саме про необхідність формування громадянського суспільства хочу поміркувати докладніше.

Детально займаючись вивченням цього питання, звернула увагу, – більш розпливчатих характеристик важко знайти. Громадське суспільство визначають і як суспільний простір, що лежить поза владними, бізнесовими та сімейними взаємозв'язками та діями; як людську спільноту, як вартового прав людини і таке інше. Але навіть поетичні образи, жорстко пов'язують існування громадського суспільства, як впливової протидії громадян політиці держави. Громадська відповідальність і активна позиція – інструменти цього впливу.

Незалежність і громадянська позиція – поняття несумісні з існуванням тоталітарного режиму. Україна вже 18 років живе з задекларованим статусом незалежної держави. Тоталітаризму нема, але нема і громадянського суспільства. Ми, як малі діти, залишені батьками вдома, наковталися бруду, який приніс "вітер змін".Але саме цей бруд дав дуже добрі паростки полину, які пустили корені в нашу землю.

Можна скільки завгодно, на кожному кроці, товкти, що Україна володіє майже третиною світових чорноземів, 27% орної землі в Європі (на душу населення в Україні припадає 0,66% га орної землі, тоді як у Європі цей показник складає загалом 0,25% га). Ця статистика вражає тільки туристів, які тримають в руках яскраві буклети з бажання подивитись, як на цих "золотих" ланах розквітає щастя і добробут. Не хочу казати, що туристичні маршрути не проходять повз нинішні лани. Але ж ми не туристи, і обминути свою країну ми не можемо.

Чому сьогодні слово "патріотизм", "національна гідність", "рідна Батьківщина", здебільшого викликає криву посмішку? Чому в спілці автолюбителів люди знаходять спільну мову, а в "спілці" нашої країни – ні? Чому кволі паростки благодійництва, волонтерства не знаходять відгуку в багатьох серцях наших співвітчизників? Так, розумію, що приємніше дивитись на маскарадні маски жовтої преси, погратись в гру під назвою "причетність", ніж організувати акції допомоги "Червоному Хресту". В тому і є різниця між громадським суспільством, яке живиться спільними інтересами свідомих громадян, і суспільством людей, які тимчасово проживають на одній території.

А якщо в Україні не сформується громадська спільнота, я думаю, що країна поступово перетвориться на такий собі будівельний майданчик, де кожен може робити все, що заманеться.

"Хтось" вже сформував в нашій уяві образ нової людини, хтось пропонує новий сценарій життя, нові цінності, готові рішення. Просто і без зайвих зусиль ми все далі і далі відходимо від усвідомлення самих себе. Світ великий, але він байдужий до безбатченків.

Особисто мені набридло, коли яскрава сукня асоціюється тільки з визначенням "світська левиця", а не людина, яка має витончений смак, а благодійна праця – з гарним приводом для PR, а не, як реальна допомога. До речі, співвідношення в кількості статей не на користь благодійних акцій.

Я не можу дати цьому ради, але я можу не звертати увагу на образливі розмови, робити свою благодійну роботу – невеликий крок до громадянського суспільства в якому хочу жити.