Не час для наживи
Один вподобаний мною київський кнайп-клуб оприлюднив Публічну декларацію цінової та зарплатної політики. Ідея полягає в тому, що під час масового безгрошів'я, що воно спіткало більшість містян, заклад не підвищує цін, не зменшує платні співробітникам та не скорочує свого штату, аж доти, доки його рентабельність не промине нульової позначки.
Попри те, що такий крок являє собою позитивну суспільну практику, утримаюся від оприлюднення імені власника та назви підприємства, аби уникнути закидів щодо використання блогу задля реклами. Зрештою, багато хто з читачів й так здогадається, та й річ не у конкретному закладі, а у ідеї солідаризуватися з відвідувачами та співробітниками перед спільною проблемою
Це приклад партнерської взаємодії підприємців, клієнтів та найманих співробітників. У ширшому розумінні – ознака переходу від економіки прибутковості до економіки господарювання, коли головною метою підприємництва є вже не отримання прибутку за усяку ціну, а надання необхідних послуг та товарів задля гармонійного розвитку суспільства.
Звісно, що таке партнерство не скасовує чинника сумлінної конкурентності та приватної власності.
Першим, хто має застосувати такий підхід має бути держава. В Україні ще дуже багато послуг лишаються не роздержавленими та монополізованими. Державні та недержавні монополії мали б взяти за приклад таку практику, надто у питаннях тарифоутворення на транспорті, комунальних послугах, освіті та інших життєзабезпечуючих підприємствах та установах.
