За відсутності реформ – утворили Мінінформ
За повчальним збігом обставин, більшість країн, які сформували західну цивілізацію, мають свої державні культурні представництва в Україні. Від Британії це Британська Рада; Франції – "Альянс франсез"; Німеччини – Ґете-Інститут; Іспанії – Інститут Сервантеса, Італії – Італійський інститут культури...
Активно діють в нас Польський інститут, Культурний центр Ізраїлю, Російський Центр Науки і Культури. Останній – являє собою єдину, серед подібних в Україні, установу, сайт якої не має україномовної версії.
Практично всі країни Європи створили державні інституції, покликані знайомити Світ з культурними здобутками своїх націй. Те саме можна сказати і про великі країни Азії – Індію, Китай, Японію тощо. США та Канада так само приділяють значну увагу поширенню свого культурного продукту, використовуючи для цього як найширший спектр можливостей держави, а також підприємницькі і громадські ресурси.
Що робить держава Україна для того аби розповісти про себе Світові? Дещо робить. У 1993 році був створений Національний культурний центр України у Москві. Ця установа діє фактично в умовах облоги.
Українські культурні центри працюють практично в усіх великих країнах Світу, а також в державах-сусідах України. Головною відмінністю українських культурних центрів від тих, які працюють у нас є те, що наші створені завдяки зусиллям емігрантської громадськості, а не внаслідок реалізації послідовної і продуманої політики держави у цій сфері. Ну, приблизно так, як нині забезпечуються збройні формування на Сході. Це явище добре ілюструє свіжий анекдот: – Чому кіборги у Донецькому аеропорту ще не мають ядерної зброї? – Бо вони, ще не замовили її волонтерам.
Серед реформ, (слово, яке скоро слід заборонити у політичному лексиконі, бо воно цілковито дискредитоване внаслідок багаторічного ялового вживання), що їх терміново слід впроваджувати уряду, має бути і створення системної зовнішньої культурно-гуманітарної політики.
Мало яка з країн світу володіє для цього таким величезним ресурсом. Кілька хвиль не розчиненої еміграції, шанованої у суспільствах на своїх других батьківщинах, мережі церковних громад, молодіжних, мистецьких, наукових спільнот. Та головний ресурс в іншому. На очах у Світу Україна створює новий тип взаємин держави і суспільства. Дві українські революції – помаранчево-феєрична у 2004 році і героїчна – у нинішньому, переможний народний опір гібридній агресії ядерної держави, яка брала на себе зобов'язання гаранта територіальної цілісності і безпеки, безпрецедентні явища масової згуртованості, спыльноъ відповідальності і героїзму, що їх являє світові сучасна Україна, перетворюють нашу країну на об'єкт уваги і поваги усього Світу.
Трьом поколінням корумпованої і нездарної української бюрократії все ніяк не вдається спаскудити цього тренду. Хоча дуже стараються.
Сьогодні в Україні створюється нова установа – Міністерство інформаційної політики. Являючи собою один з помітних чинників формування світового інформаційно-культурного простору, наша країна давно потребує системної політики у цій сфері. Її інституційним інструментом має стати і мережа культурних представництв України за кордоном, як, наприклад, "Альянс франсез". Однак згадане міністерство витрачатиме гроші платників податків зовсім з іншої метою. Окрім того, аби тішити чиєсь побєдоносцівське адміністративне его, ця установа покликана... Тут найкраще навести один пункт з проекту "Положення про Міністерство інформаційної політики України".
"6) здійснює нормативно-правове регулювання у сферах поширення інформації, просвітницької діяльності, державного інформаційного патронажу в системі освіти та органах державної влади, формування і використання національних інформаційних ресурсів на територіях, де воєнний стан, тимчасово окупованих територіях, в зоні проведення АТО, на звільнених територіях".
Запитаємо у натхненників цього тексту, а у який спосіб буде здійснюватися нормативно-правове регулювання поширення інформації? Інформація це така субстанція, яку чим більше регулювати, тим менше вона регулюється. Регулювання інформації неодмінно створює умови для маніпуляцій масовою свідомістю, породжує недовіру та зневагу до "регулятора", а тоді неодмінно призводить до суспільного збурення. Пам'ятаємо ж розпач німців, яким раптово довелося переконатися у облудності і підлості нацистської державної пропаганди, чи розгубленість "простих радянських людей", наприкінці вісімдесятих, від краху комуністичних ідеологем. Щодо регулювання просвітницької діяльності, то де власне інформчинуші зібралися її регулювати – у шкільних класах, редакція науково-популярних часописів чи програм мовлення, на курсах молодих батьків, а може при церковних амвонах, бо проповідь то теж слово просвіти? Сучасна просвітницька діяльність має дедалі менше сталих місць здійснення. Спроба її регулювати породить інформаційний спротив, протидію, що призведе до дискредитації держави, яка пхає носа у не своє діло.
Чимало з тих політиків, які зараз, мов із писаною торбою, носяться з ідеєю Міністерства інформаційної політики, свого часу безплідно декларували намір створити Суспільне телебачення. Не вийшло. І слава Богу.
На зорі інформаційної доби суспільне мовлення справді являло собою ефективний спосіб навігації індивіда у бурхливому та каламутному потоці інформації – від реклами до панічних чуток. Так само пейджер та факс стали першими вісниками комунікативного буму, який і відправив ці корисні пристрої на стенди музеїв техніки.
З розвитком соціальних мереж та комбінованого мовлення, суспільне телебачення так само відправляється до музеїв комунікації, як друкарська машинка. Способи інформаційної взаємодії держави-суспільства-індивіда радикально трансформуються.
Сьогодні наявні усі технічні можливості для об'єднання спільноти громадян будь якої держави за типом соціальної мережі у цифровому просторі. Там відбувається основний обмін інформацією, транзакціями, документацією, надається дедалі більша кількість освітніх послуг та поширюється культурний продукт. Зусилля держави слід спрямувати не на цензуру та адміністрування інформаційних потоків, а на розвиток цифрової комунікації.
Світовий інформаційно-культурний простір своєю етично значущою складовою сьогодні має Україну. Ця обставина, як тут вже було сказано, є нашим національним ресурсом для участі у розвитку сучасної гуманістичної цивілізації. Для цього ми маємо точки опертя на усіх континентах. Натомість створюємо містечковий, архаїчний, кондовий Мінінформ.
