Сьогодні 25 років громадянської зрілості і справжньої державності українців
День 1 грудня 1991 року приніс світові звістку: Радянського Союзу припиняє своє існування. Того дня відбувся Всеукраїнський референдум, на якому більше 2/3 мешканців країни, які мали право голосу, висловилися за повноцінну державність України. Мешканці Криму, включно із Севастополем, а також Донбасу, більшістю голосів теж підтримали вихід України зі складу СРСР.
Водночас цей акт громадянського волевиявлення слід розглядати саме як відмову від спільної державності України з Росією.
Чому? Трохи передісторії. Поразка Росії у Першій Світовій Війні призвела за 4 роки до виникнення нової форми імперіалістичної російської державності – Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Російський імперіалізм на два десятки років поступився статусом панівної ідеології комуністичному імперіалізму. Однак вже в ході Другої Світової панівна верхівка СРСР почала апелювати до патріотичних почуттів росіян – виникла потреба відновити домінуючу імперську націю задля реалізації нових цілей світової гегемонії, які відкрилися після розгрому Третього Рейху та його союзників. До числа переможців у Другій Світовій Війні Радянський Союз увійшов вже "під брендом" "Росія". Утім його переважно використовували для зовнішнього вжитку. Комуністична партія пильно стежила за тим, щоб імперська зверхність і пиха росіян не перетнули межі неприйнятності для інших народів СРСР, а міжнаціональні конфлікти не набули форм силового протистояння. Лише з послабленням радянського режиму у середині 80-х, задавнені і не розв'язані суперечності вихлюпнулися кривавими погромами у Закавказзі та Середній Азії. Тоді ж підняв голову і російський шовінізм. Початок реанімації імперіалістичного терміну "русский мир" теж припадає на ті часи.
Розпад Радянського Союзу у 1991 році російськими шовіністами сприйнявся як черговий розпад російського імперського простору, а створення на його уламках так званого "Союзу Незалежних Держав" – як шанс на відновлення єдиної наддержави.
Крапку в існуванні Радянського Союзу поставив саме Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року. Ненависть та заздрість російських шовіністів до українців і України отримала ще одну "історичну підставу", бо, повторюся, Радянський Союз ними сприймався власне як Велика Росія.
Разом з тим, це історичне волевиявлення українців стало головним чинником, який припинив майже півсторічне протистояння двох військово-політичних блоків – НАТО і країн Варшавської угоди. Зупинка гонки озброєнь дала змогу використовувати надсучасні технології подвійного призначення, фінансовий та науковий потенціал почасти в інтересах мирної економіки, що дало людству новий цивілізаційний поштовх. Прискорення від нього набирає сили сьогодні, змінюючи більшість аспектів нашого буття.
Жалюгідні спробиРосійської Федерації у цих умовах швидкоплинних змін утриматися в числі провідних країн світу виглядають дедалі потворніше. Для українців це кривава потворність. І не лише для нас.Росія все ще намагається боротися за території, диктувати іншим країнам власну волю, а своїх громадян утримувати у становищі безправних, заляканих терором підданців самодержавної влади. Ось тут і стають у нагоді старі, перевірені ще царатом інструменти – російська церква, російська школа, російська армія та російські спецслужби. Ще, звісно – російська пропаганда та її складова – російська маскультура.
Втрата головного фінансового ресурсу живлення цих механізмів – надходжень від продажу нафти і газу – призводить до їхньої зупинки, що зумовлює стрімку деградацію усієї машини поточної форми російської державності.
В Україні також наростає процес деградації державності, спричинений, як подібними так і значною мірою інакшими обставинами. У другу чверть сторіччя своєї незалежності Україна вступає із переважно збереженою радянською системою територіальної організації влади, назагал зі стародавньою промисловою та інфраструктурною базою, архаїчним сільським господарством, так само – армією, судово-правоохоронною та стагнуючою платіжно-фінансовою системою. Набір ледь видозмінених, але радянських за своєю сутністю державних інститутів допоміг Україні якось прошкандибати шлях перших 25-ти років свого державного буття. Проте втрати на цьому шляху виявилися ледь сумісними із подальшим існуванням держави. Щонайменше на 8 млн. скоротилася чисельність населення, окуповано більше 7% відсотків території, лише гарантований державний борг становить близько 68 млрд. доларів. Нагадаємо, що на 1991 рік Україна взагалі не мала державного боргу.
Причина цих втрат у тому, що усі півдесятка українських президентів вперто намагалися відтворити російську модель пресловутої "державної вертикалі", яка також базується на радянському фундаменті побудови влади. Союзниками президентів у цих намаганнях виступали промислово-фінансові клани – українські та російські. Останні контролювали і контролюють в Україні велику частку ЗМІ, ринку банківських послуг, підприємств транспорту і зв'язку, енергетики та чимало інших інфраструктур життєзабезпечення. Сам інститут президенства являє собою ідеальну "точку входу" для організації тотального контролю над українським суспільством з боку суб'єктів зовнішнього управління. Зрозуміло, що не лише з боку Росії, але і США та ЄС. Свіжим кричущим прикладом такого використання українського "гаранта прав і свобод" є вимога ЄС, висунута до президента Петра Порошенка, скасувати мораторій на експорт лісу-кругляку з України в обмін на надання фінансової допомоги у 600 млн. євро.
Натомість український парламент часто виступав суб'єктом опору самодержавницьким намірам президентів. У всіх скликаннях Верховної Ради неодмінно виникали фракції і групи, які з різним ступенем рішучості відкидали пропозиції зайняти сервільну позицію щодо інтересів фінансово-промислових кланів, зовнішніх центрів управління чи президентів. Можливість такої політичної позиції зумовлена тим, що в Україні політики значною мірою таки можуть спертися на дієву підтримку громадськості, на відміну від Росії.
Обидві переможні українські революції стали можливими завдяки наявності у парламенті сил, які їх підтримали. Обидва реванші олігархічної реакції після революцій відбулися через прагнення кланів на чолі із президентами до збереження моделі суспільних відносин, яка дістала назву "корупційного консенсусу". Основною його ознакою є можливість безкарної утилізації країни олігархами, коли держава використовується ними як інструмент такої утилізації.
Цей "припливно-відпливний" цикл суспільного стану – від революції до реакції і знову до революції – зрештою мусить себе вичерпати. Однак, допоки в Україні ще наявні ресурси для збагачення українських і російських олігархів, їхнє прагнення контролювати всю повноту влади залишатиметься головним мотивом їхньої участі в українській політиці – і те усіма можливими засобами включно з кримінальними, а також за фінансової та інформаційної допомоги російського ворога.
На наше щастя стрімкий технологічний прогрес просто на очах змінює шкалу вартості ресурсів, поняття багатства, потребу у людському потенціалі. Кардинально змінюється і місія держави щодо суспільства. Значна частина функцій держав відмирає, або передається на наддержавний рівень, рівень громади-спільноти, чи корпорації. Цей процес відбувається швидше, ніж його спроможні усвідомити ті, хто ще сьогодні уособлює собою державну владу.
Росія дедалі більше замикається сама у собі, усвідомлюючи свою неспроможність не те, що конкурувати із модерними світовими державами, а бодай лишатися у одній цивілізаційній системі координат із ними. У ментально-культурну трясовину "русского мира" росіяни намагаються затягти перед усім українців, що вже спричинило тимчасову окупацію частини української території – Крим та близько двох сотень населених пунктів Луганської і Донецької областей, загибель тисяч військовослужбовців, добровольців, волонтерів та мирних мешканців України, включаючи сотні дітей.
Таким чином Україна на 26-му році державності постала перед комплексною багаторівневою проблемою – відмирання традиційних державних функцій; неоголошеною війною, розв'язаною Росією; намаганням некомпетентної та корумпованої української бюрократії трансформувати державний механізм так, щоб зберегти його для себе як інструмент утилізації національного багатства у власних інтересах. Все це спричиняє загострення протистояння політичних сил, які, втім, за рідкісними винятками, декларують цілі, що не відповідають сучасними світовим трендам суспільного розвитку. Цією обставиною зумовлена мінливість складу українського парламенту, окрім фракції партії "Батьківщина", інші фракції нинішньої Верховної Ради репрезентують політичні партії, що вперше потрапили туди – "односезонні політичні проекти". Будь-то – Радикальна партія, партія Самопоміч, Опозиційний блок... Цього не можна сказати про персональний склад фракцій. Ветерани українського парламентаризму на своєму парламентському віку змінили по три-чотири і більше партій, весь цей час залишаючись народними депутатами. Коли тьмяніє один партійний бренд, "політичний діяч" легко переходить з нього до того, який є привабливішим для виборців у відповідний момент. І так кілька разів. Ця "генетична вада" вже вразила і так звані "нові обличчя" українського політикуму. У парламенті і поза ним вони легко перескакують з одного "партійного човна" до іншого, шукаючи привабливий бренд, що зазвичай уособлюється яскравим лідером. Щойно його зірка закочується за горизонт, сходить інша, а вічно молоді активісти вже чатують напохваті.
За цією метушнею більшість політичних прожектерів не помічають того, що зміна суспільних відносин, спричинена технологічним прогресом, висуває нові вимоги до держав, трансформуючи і місії політичних партій. Вони можуть залишатися потрібними суспільними інструментами, вже не тоді, коли традиційно пропонують банальні "програми суспільного розвитку", а коли являють собою механізми підготовки і реалізацій концепції побудови нових типів держав, нові способи врахування і представництва інтересів різноманітних і мінливих суспільних спільнот. Для більшості українських політичних партій є непосильною не лише реалізація бодай частини такого завдання, а навіть усвідомлення його змістів.
Нинішня українська влада є "клоном" попереднього злочинного режиму. Вона органічно не спроможна забезпечити конкурентності України. А конкурувати доводиться перед усім за продуктивних громадян – за тих хто створює ВВП країни. Єдиним позитивом від діяльності цієї влади можна вважати те, що через свою неефективність вона наближає "точку неповернення" у процесі руйнації наявних державно-суспільних взаємин.
Питання лише у тому як відбудеться остаточний злам – через чергову революцію (тоді не вдасться уникнути жертв, руйнувань і, можливо, втрати частини території) чи шляхом мирного перезавантаження країни. Другий варіант ще є час здійснити шляхом дочасних виборів нового парламенту, який прийме нову, модерну Конституцію країни та її основні кодекси – від Кримінального до Трудового.
Зрозуміло, що наступну Верховну Раду слід було б обирати на основі нового виборчого законодавства. Однак, так само зрозуміло, що на заваді цьому стоятимуть основні "бенефеціари"" поточного режиму. Відтак партії, які усвідомлюють виступають опонентами реакції (контрреволюції) мають поставити зміну правил виборів та зміну складу ЦВК собі за основну тактичну мету. Якщо цього зробити не вдасться, однаково слід домагатися перевиборів на тій простій підставі, що нинішня фактична парламентська більшість, що так юридично і не сформована у правлячу коаліцію, підтримується цілковитою меншістю українського суспільства. За партії Блок Петра Порошенка та Народний фронт сукупно готові голосувати сьогодні 6,1% від загального числа виборців. При цьому разом вони займають сьогодні 53% від загальної численності діючих народних депутатів, яких 423.
Такий стан речей є дуже нестійким, навіть загрозливим. І краще його розв'язати без вуличного протистояння, бо ми і так стоїмо на порозі найбільших змін в українському суспільстві від 1991 року. Цей етап слід пройти філігранно, інакше знову опинимося у "ведмежій пащі руського мира", а світ рушить далі своїм цивілізаційним шляхом. Без України.
