До оновленої Конституції України слід включити норму про неодмінну місію всіх гілок влади повністю відновити територіальну цілісність держави станом на 1 січня 2014 року
Двадцять сім років тому, 20 січня 1991 року, у Кримській області УРСР відбувся референдум щодо відновлення автономного статусу півострова. На підставі цього волевиявлення, Верховна Рада Української РСР 12 лютого 1991 року ухвалила Закон про відновлення Кримської АРСР у складі УРСР. Після проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України, Верховна Рада АРК, 4 вересня того ж року, ухвалила Декларацію про державний суверенітет Криму у складі України.
Дату 20 січня 1991 року відзначають як День Автономної Республіки Крим.
Наприкінці 80-х та початку 90-х років владна верхівка в СРСР поступово усвідомила ту обставину, що із запровадженням, навіть обмежених, політичних та економічних свобод, неминучою є і дезінтеграція Радянського Союзу. Сподівання правлячої номенклатурної еліти на те, що з тоталітарної і фактично жорстко унітарної радянської держави вдасться створити відносно демократичну федерацію швидко розвіялися під наростаючими хвилями національно-визвольних рухів у Балтії, Закавказзі, Казахстані і Середній Азії. Та перед усім – в Україні, бо без неї СРСР не міг би існувати, навіть логістично. Отож Москва перейшла до політики внутрішньої дестабілізації союзних республік, стимулюючи в них сепаратистські рухи, у сподіванні на те, що тамтешні націонал-комуністи з метою збереження своєї влади звернуться по допомогу до Кремля.
Найкривавіші результати цієї підривної роботи мають місце на Кавказі – Нагірний Карабах, Абхазія, Осетія, ...
Спроба створення "Віленського краю" у Литві цілковито провалилася через те, що громадяни і керівництво країни виявили високу культуру і добре розуміння справжніх цілей Москви. Далася взнаки пізніша, у порівнянні з іншими територіями СРСР, окупація Балтії – 1939 рік, за таємним пактом Гітлера зі Сталіним.
Молдові поталанило значно менше – Придністов'я досі залишається непідконтрольним і небезпечним анклавом-плацдармом на її суверенній території. Небезпечним – і для Молдови, і для України, і навіть для Румуні – ЄС.
Автономізація Кримської області так само була елементом підривної політики Москви проти України, яка здійснювалася за активної допомоги українських комуністів у Києві. Однак, попри те, що у Криму проживала більшість етнічних росіян, (Всесоюзний перепис населення 1989 року зафіксував цей показник на рівні 64%), навіть незважаючи на те, що у 1994-1995 роках посаду президента АР Крим обіймав цілковито проросійський діяч Юрій Мєшков, Крим залишався переважно органічною складовою України. Усі спроби Москви розхитати ситуацію на півострові лишалися марними.
Здавалося, що крапку у цих намаганнях зрештою поставив конфлікт довкола острова Тузла восени 2003 року.
Причини перманентних поразок дестабілізаційних зусиль Росії у Криму переважно полягали у високому рівні інтеграції півострова в народногосподарський комплекс України, значної пов'язаності його мешканців з населенням материкової частини країни, але головне – у мирному розвитку нашої країни після, так само мирного, здобуття Незалежності. Особливо яскраво це виявилося під час Першого Майдану, коли високоорганізовані громадяни у цілковито ненасильницький спосіб запобігли узурпації влади проросійським кримінальним кланом.
Епічні перемоги мирного, навіть карнавального, Першого і феноменально героїчного, трагічного Другого Майданів сприймалися російською верхівкою як власні екзистенційні поразки. Найбільше у Кремлі боялися, що це відчуття передасться широкому російському загалу. Надто, якщо в Україні вдасться збудувати сучасну, динамічну та інноваційну державу.
Відтак Росія вдалася до кривавої агресії, окупації Криму, Севастополя, частин Луганської і Донецької областей.
Направду війна з Україною – це крок відчаю російського режиму. Ним перекреслюється кількасторічний міф про спорідненість українського і російського народів, викривається справжнє обличчя російського самодержавства в усіх його історичних формах. Ця війна призвела до втрати Росією членства у клубі великих держав – колишня "G-8", непоправних економічних збитків, а у глобальному вимірі – до самознищення власних цивілізаційних перспектив.
Проте саме відчай ворога становить найбільшу небезпеку для України, бо супостат, не маючи змоги вийти з війни без втрати обличчя, обирає шлях її ескалації.
Відтак перед нами стоїть надскладне завдання відновити суверенітет України у її визнаних світовим співтовариством кордонах, станом до 2014 року.
Досягнення цієї мети має відбутися у внутрішньо політичній, міжнародно-правовій, економічно-інфраструктурній, військово-дипломатичній інформаційно-гуманітарній, та інших площинах.
Законопроект про так звану "реінтеграцію Донбасу", ухвалений парламентом у четвер, слідом за "безальтернативним Мінським процесом" не дає жодної відповіді на питання про реальні перспективи повернення суверенітету України над Кримом і Севастополем, утім як і у випадку окупованої території Сходу України.
Така гібридна, як тепер говорять, позиція української влади є додатковим свідченням її неспроможності вирішувати надскладні проблеми, що постали перед країною.
В порядку перезавантаження влади, наше суспільство неодмінно постане перед необхідністю оновлення Конституції у відповідності до сучасних обставин буття цивілізації. Серед інших інноваційних правових новел, які неодмінно слід буде зафіксувати в Основному Законі, до його перехідних положень слід включити такий пункт:
"Відновлення цілісності і недоторканості території України у межах її державного кордону, станом на 1 січня 2014 року, визначають, зокрема, зміст і спрямованість діяльності Верховної Ради України, Президента України, Конституційного Суду України, Кабінету Міністрів України, органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, судів, інших державних та самоврядних установ і підприємств.
Дії, фізичних та юридичних осіб, що перешкоджають меті повного відновлення цілісності і недоторканості території України розглядаються як злочин проти держави та караються відповідно до вимог Кримінального Кодексу України.
Бездіяльність посадових осіб, що завдала шкоди відновленню цілісності і недоторканості території України розглядається як злочин проти держави та карається відповідно до вимог Кримінального Кодексу України".
Це не пустопорожня декларація. Така конституційна норма потребуватиме розроби системи законодавчих і підзаконних актів у всіх напрямках, що ведуть до комплексного досягнення мети відновлення суверенітету над усією визнаною світовою спільнотою територією України – тобто політико-правої стратегії відновлення територіальної цілісності. Така норма поставить правовий бар'єр найвищого – конституційного рівня замірам бариг від влади торгувати нашим суверенітетом.
