Українська влада має ментально відокремитися від російської

Минулої суботи виповнилося 27 років з дня проведення Всеукраїнського Референдуму щодо підтвердження Акту незалежності України, на якому цілковита більшість громадян, які мали право голосу, сказали незалежності "Так!". Передусім 1 грудня 1991 року являє собою справжню дату зникнення Радянського Союзу з політичної карти світу.

Без України існування СРСР було очевидно неможливим, відтак вже за тиждень у Біловезькій Пущі легітимні глави трьох, вже колишніх, радянських республік – Білорусі, Росії та України – підписали угоду, що констатувала припинення існування Союзу РСР як "суб'єкта міжнародного права та геополітичної реальності".

Ядерне протистояння двох соціально-етичних, військових та економічних систем на чолі з СРСР і США остаточно завершилося. Внесок у цю справу України є найбільшим серед усіх країн, що входили до Радянського Союзу, бо, повторимося, саме Референдум 1 грудня зробив неможливим його існування. Подальша відмова України від свого, третього за потужністю у світі ядерного потенціалу, що була закріплена Будапештським меморандумом рівно за три роки, 5 грудня 1994 року, здавалося, зробить необоротним процес роззброєння та деескалації силового протистояння на планеті.

Однак, як показали подальші події, ці сподівання багато у чому були марними. Політичний та економічний хаос, у який в дев'яності роки поринув пострадянський простір, окрім країн Балтії, призвів, зрештою, до того, що, зокрема, у Росії цілком відродилася майже самодержавна форма правління разом із імперською сутністю "Держави Російської". З погіршенням соціально-економічного становища у Росії, спричиненого корупційно-кримінальною деградацією тамтешнього правлячого класу, російська пропаганда докладала дедалі більше зусиль для роздмухування реваншистських імперських настроїв серед росіян.

Існування Російської Імперії ніколи не мислилося без наявності у її складі України. Сама російська національна ідентичність є штучно базованою російськими придворними істориками на усьому середньовічному періоді власне української історії.

3 іншого боку розвиток сучасної України як демократичної, вільної і успішної країни – частини західного світу, демонстрував би усю цивілізаційну вторинність Росії. На цьому тлі росіяни наважилися на пряму інтервенцію з окупаціє та анексією частини суверенної території України. Це попри те, що Росія виступала одним з гарантів безпеки України за Будапештським меморандумом.

До 27 річниці Референдуму Незалежності ми прийшли фактично у стані війни, яка триває для України вже довше, ніж для СРСР тривала "Велика Вітчизняна". Більше 10 000 загиблих військовослужбовців, добровольців, волонтерів, мирних громадян, серед яких десятки дітей; сотні полонених та зниклих безвісти.

В таких умовах сьогодні ми розбудовуємо українську демократію.

Головною цивілізаційною конкурентною перевагою України над Росією залишаються розвинені громадянські свободи. Намагання скопіювати російську модель владарювання для Україні призвели до двох революцій. Проте, і після перемоги Другого Майдану, "нова українська влада" не полишила спроб створити авторитарну управлінську вертикаль. Деградація держави як сукупності сервісних інститутів для громадян, які зокрема мали б на меті збереження і розвитку української національної ідентичності, в Україні відбувається майже паралельно з аналогічним процесом у Росії, що наочно видно з приведеної діаграми.

Розірвати цю "пуповину" ми зможемо лише ментально відокремивши свою владу від російської, шляхом розвитку громадянських прав, перед усім – свободи слова та справді конкурентних виборів органів влади, а також неодмінності права власності, рівності усіх перед законом, відокремлення влади від бізнесу тощо. За останні 4 роки у цьому плані Україна не демонструє помітного поступу у цих питаннях.

Однак, наступного року в нас попереду знову вибори, сподіваємося.