П'ять років окупації Криму. Як повернути український півострів
Цими днями виповнюється 5 років з часу, коли Російська Федерація завершила внутрішні формальні процедури закріплення Кримського півострова у своєму складі. Мовою міжнародного права це називається окупацією з подальшою анексією. Російський суверенітет над Кримом не визнано навіть Білоруссю, не згадуючи вже про весь цивілізований світ.
Причини, які спонукали Путіна до цього злочину є переважно внутрішньополітичними. Перемогу другого Майдану він сприйняв як особисту поразку і боявся, що тодішнє повалення українським народом Януковича росіяни загалом сприймають так само. Відтак йому терміново була потрібна перемога, яка б водночас могла бути інтерпретованою як покарання України.
З економічної точки зору Крим є лише тягарем для важко хворої російської економіки, а з політично, разом з війною на українському Сході – просто катастрофою для Росії, як колишньої наддержави.
Чи могла українська влада не допустити анексії? Теоретично – так. Щойно стало відомо про початок прибуття на поромах через Керченську протоку "чемних зелених чоловічків", у Києва лишалося не більше трьох днів для законної зміни виконавчої влади у Автономній Республіці і у Севастополі. Однак завсідники "сцени Майдану" загрузли у квотних суперечках щодо цього. Один з них, отримавши вказівку від щойно взятого на короткий налигач у Відні знаного українського олігарха, жорстоко, ударно, можна сказати, стояв на тому, що "кадровиє вопроси в Криму должни рєшаться іскючітєльно с учьотом інтєрєсов..." його одно партійця, якого добре пам'ятають у Криму. Апетити там були не лише на посаду прем'єра Автономії, а і на голів усіх райадміністрацій. Час було згаяно.
Чому так квапилися окупанти з референдумом?
Окупанти дуже поспішали закріпити анексію "всекримським волевиявленням". Запланований на 25 травня референдум, вони спочатку перенесли на 30 березня, а тоді на 16. Це зумовлено тим, що майже одразу після початку окупації серед кримчан стрімко почала падати підтримка "повернення у рідну гавань", наростало обурення міжнародної спільноти та інституційно зміцнювалася нова влада в Україні.
Сам цей "референдум" безумовно юридично нікчемний. Проте у окупантів він є єдиним "правовим" аргументом, яким перед цивілізованим світом виправдовується анексія. Виникає враження, що вони не сподівалися на такий рівень санкційного тиску, однак світова спільнота чітко ставить агресора на місце у кримському питанні. Давно час робити те саме і нам.
Нажаль, в Україні є ті, хто плідно співпрацює з окупантами. Титановий завод у Північному Криму працює винятково на українській контрабандній сировині. Газ надходить окупантам з українських морських родовищ, які розташовані за 70 км. від Одеси, тобто з території, яка навіть Росією визнається українською. Для будівництва Керченського мосту постачався щебінь з українських кар'єрів та акумулятори з українських заводів.
Такий бізнес є неможливим без "августішого" прикриття, чи й за участі самого "Августа".
Чи є шанси відновити суверенітет України в її міжнародно визнаних кордонах? Жодного сумніву, що так.
Крим є природною частиною української економіки. Перед усім він залежний від української води, електроенергії, газу та транспортного сполучення з материком. Так само кримчани були частиною багатоманітного українського соціуму, проте так і не стали частиною соціуму російського. Тому окупаційна влада всіляко намагається вичавлювати корінних кримчан з півострова – усі більш менш значущі управлінські вакансії заповнюються винятково приїжджими. Майно та бізнеси нерідко просто забирають – "націоналізують", або тупо, без жодних підстав оформлюють на інших власників.
Яким чином слід змінити політику щодо Криму?
Перед усім припинити контрабанду титанової сировини, газу, та інших товарів. Так само, як колись було припинено водо- та енергопостачання півострова.
Створити міжнародну моніторингову місію, яка б контролювала комплексний стан окупованої території – від якості довкілля та збереженості культурного надбання до рівня злочинності. У випадку не допуску учасників місії на півострів, це слід робити широким набором дистанційних засобів.
Домагатися реального санкційного супроводження суден та літаків, які прибувають до портів Криму.
Жорстко реагувати на всі факти порушення санкцій. Неможливо допустити повторення дикого прецеденту із турбінами від кампанії Siemens.
Далі – слід створити умови щоб громадяни України з півострова мали змогу проходити диспансеризацію та отримувати інші медичні послуги у медичних закладах України за надання ними українського паспорта.
Запровадити персональні стипендії в університетах для тих кримчан, хто пройшов українське ЗНО та має особливі здібності.
Максимально полегшити отримання кримськими громадянами України закордонних паспортів.
В умовах створення у Росії "суверенного інтернету" слід вже зараз з'ясувати які є технічні можливості, що можуть допомогти кримчанам уникнути наслідків тієї "суверенізації". Утім, світова хакерська спільнота зробить це із задоволенням й без прохання з України, а Ілон Маск, тим часом має намір усю Землю занурити у зону дії бездротового інтернету.
Найголовніше. Не секрет, що дедалі більше кримчан розчаровуються приходом Росії на півострів. І так само зрозуміло, що ту машину тиску на суспільство, яку російська влада використовує у Криму цілковито неможливо здолати "знизу". Своєю чергою українська влада дуже мало робить для поширення інформації у Криму про те, що окупант неодмінно піде. Цілковито неприпустимими є розмови на кшталт "обміняти Крим на вступ до ЄС та НАТО"
Це просто деморалізує прихильників України, які залишилися в окупації. Отже інформаційна робота з кримчанами усіма доступними засобами – це перед усім.
Головне демонстрація волі до повернення – не лише на державному, але і на суспільному рівні.
