Навіщо Росії "таке жорстоке самогубство"?

Минулого року показники економічного стану РФ продемонстрували зростання практично в усіх сферах господарювання. Особливо прикметним є той факт, що найбільше росли такі сфери як: готелі і ресторани – 24%; комунальні послуги – 14%; страхування – 9%; торгівля – 8%; зв'язок та інформація – 8%; транспортування і послуги складів – 8%; енергопостачання, включно з газом та паровим опаленням – 6%, будівництво – 6%.

Як бачимо, основне зростання відбувалося у галузях, які визначають якість людського життя. Попри війну в Україні, наслідки пандемії, міжнародні економічні санкції, Росія почувалася доволі добре з точки зору економічної безпеки. Світова кон'юнктура цін на енергоносії давала змогу російській владі залишатися цілковито впевненою у своєму майбутньому, бо вуглеводневі гроші дозволяли утримувати споживання товарів і послуг на прийнятному для обивателя рівні. Здавалося, що Росія зможе впоратися з комплексом проблем, які виникли внаслідок окупації нею 7% території України, перетворивши їх, хоча і на хронічні, але мало значущі для внутрішнього життя країни.

І тут настало 24 лютого 2022 року, що враз знищило відносно позитивні економічні перспективи. Які підстави були у Володимира Путіна вважати, що проведення "спеціальної воєнної операції в Україні" легко дасть йому лаври переможця для внутрішнього пропагандистського вжитку, водночас зміцнивши позиції дряхлої Росії у світі настільки, що поточною економікою можна ризикнути? Ті підстави давно названо, проте таки наведемо їхній вірогідний список:

- Впевненість агресора у слабкості суспільних і державних інститутів в Україні.

- Віра ворогів у те, що українська корумпована бюрократія, лицемірний політикум, криміналізований особовий склад силових структур, меркантильні підприємці, люмпен, проросійські попи, журналісти, активісти... наввипередки бігтимуть "в услуженіє" до окупанта. Вони й побігли. Лишень виявилося тих корумпованих, лицемірних, криміналізованих, меркантильних, проросійських колаборантів критично мало для встановлення ефективного окупаційного режиму.

- Сподівання нападників на боягузтво української влади, яка, мовляв, втече зі столиці та "в екзилі" буде організовувати нікчемні комітети визволення абощо. Вийшло навпаки. Влада і в столиці, і на місцях в абсолютній більшості випадків виявила волю і спроможність до опору, спираючись на найширшу підтримку громадян.

- Переконаність росіян у тому, що цивілізований світ традиційно обмежиться висловленням "глибокого занепокоєння", закривши очі на злочини рашистів проти людства і людяності. Натомість Захід практично став надійним українським тилом.

- Уявлення загарбників, що українська економіка та інфраструктура неспроможні витримати потужної, жорстокої та стрімкої навали. Спромоглися. Та ще і з певним запасом міцності.

Словом: прорахунок на прорахунку. Замість "кількох днів, що завершаться переможним парадом на Хрещатику" війна триває більше сотні, довше, ніж у 1939 році війна сталінського СРСР проти Фінляндії. Росія загрузла в Україні. Показники російської економіки стрімко пішли донизу. (Звісно, що українське народне господарство теж у вкрай важкому стані. От тільки запас суспільної міцності та міжнародна підтримка дозволяють нам дивитися у майбутнє з обґрунтованим оптимізмом, а росіянам у власному економічному колапсі немає кого звинувачувати окрім як свій владний режим, з усіма наслідками для нього.) Міжнародна ізоляція країни-агресора наростатиме, попри помітні спроби Старої Європи – Німеччини, Франції, Італії та ще Угорщини – "допомогти Путіну зберегти обличчя". Внутрішня суспільна стабільність в Росії теж піддається критичній амортизації.

То чому ж В.Путін вдався до розширення зони окупації в Україні, скоюючи при цьому найбільші воєнні злочини у Європі з часів Другої Світової війни? Зійшлося кілька чинників: переляк російського політичного класу від успішності демократичної України, якій без диктатури вдається демонструвати швидший щодо Росії соціальний поступ; відторгнення дедалі більшим числом українців, особливо молодих, ідеї про спільність історичної долі України і Росії; втрата України як засадничої частини російської національної і державної міфологеми, ... Проте головне, що Україна втрачається Росією як територія, що багата критичними для неї ресурсами – людськими, земельними, водними, інфраструктурно-логістичними, геологічними, навіть кліматичними. Розвиток Росії ніколи не був можливим без України, це доведено трьома з половиною сторіччями існування в одній імперії. Тому рашисти від нас не відчепляться.

І їм байдуже, що цією звірячою навалою вони знищують міф про "рускій мір", про "адін народ", про захист "рускоязичних". Воюючи з Україною, Росія воює за своє майбутнє як тоталітарної імперії. Інакші форми державності для неї невідомі і неможливі. Відтак вона приречена на розпад. Поразка у цій, розв'язаній Росією самовбивчій війні, його кардинально прискорює.