Церковний вимір російсько-української війни
Цей допис являє собою повний текст виступу на Всеукраїнській науково-практичній конференції "Православ'я у сучасній Україні: стан та шляхи розвитку", що відбулася вчора у Національному педагогічному університеті імені Миколи Драгоманова. Тема виступу "Трансформація суспільної ролі Церкви в ході російсько-української війни".
Коли ми говоримо про російсько-українську війну, то зазначаємо, що один з її потужних коренів сягає далекого ХVII сторіччя. У 1620 році, після походу на Москву, разом із королевичем Речі Посполитої Владиславом, гетьман Війська Запорозького Петро Сагайдачний домігся відновлення на українських землях православної ієрархії. Ієрусалимський Патріарх Феофан III, діючи з благословення Вселенського Патріарха і за присутності його екзарха, висвятив на кафедру Митрополитів Київських і Галицьких Іова Борецького, а також шістьох єпископів. Відновлення повноцінної церковної ієрархії дало потужний поштовх зростанню суспільно-політичної ролі Православної Церкви в Україні. При церковних братствах активізували свою роботу колегіуми і школи, розвивалося книговидання і бібліотечна справа, православні монастирі перетворювалися на осередки культури, господарської діяльності, медицини, опіки над злиденними і немічними. Найвідомішим прикладом такої діяльності є заснування Київського Братства, за участі православної шляхти, міщан та усього Коша Запорізького. При Богоявленському братському монастирі було утворено Києво-Могилянський колегіум, відомий до цього часу як Києво-Могилянська академія.
Суспільно значуща роль Церкви в українських землях різко контрастувала із тим, що мало місце у Московії, де цей інститут, ще за часів Івана ІІІ, являв собою, разом із військом, на головну опору самодержавної влади, як це має місце і сьогодні. Московські царі не могли миритися з тим, що на їхніх кордонах існує вільна козацька держава, в якій Церква, разом із місцевим самоврядуванням (Магдебурзьке право), козацьким військом та системою судів, що діяли на підставі Статуту Литовського, була ефективною і автономною гілкою, за фактом – влади. Отож знищення настільки спокусливого для своїх підданців українського прикладу стало метою російського самодержавства ще у ХVII сторіччі. Її було здійснено вже наприкінці ХVIII, коли Катерина ІІ спочатку ліквідували Січ Запорозьку, а тоді запровадила кріпацтво. На щастя не всі українські землі опинилися під гнітом російського царату, що дало змогу врятувати національну ідентичність, культуру і цивілізованість, у чому провідною є суспільна і політична роль Української Греко-Католицької Церкви.
Церковна складова мала важливе значення і для процесів, що призвели до проголошення незалежності України в 1917 році. Національне-культурне відродження того часу однією зі своїх складових мало українізацію православ'я. Хоча загально відомо, що Михайло Грушевський і Володимир Винниченко виступали із цілком антиклерикальних позицій, для багатьох і багатьох громадян українське церковне питання являло собою органічну складову державної незалежності. Зрештою, у 1919 році було проголошено створення Української автокефальної православної церкви, яка на теренах сучасної України проіснувала до страшного 1937 року. Згодом була відроджена в нацистській окупації у 1942 -1944рр. Діяла у діаспорі в 1945 -1995рр, відтворена і діяла в Україні з 1990 по 2018 роки, до об'єднання у лоні Помісної Православної Церкви України у єдності зі Вселенським Православ'ям сьогодні.
Розпочата Росією у 2014 році війна, своєю, традиційною для російського самодержавства, метою знову має знищення України як спокусливого прикладу ефективності демократії і свободи для держави та суспільства. Війна значною мірою підтримується Московським Патріархатом, складовою частиною якого в Україні залишається т.зв. "Українська Православна Церква" на чолі з митрополитом у Києві Онуфрієм. Ця обставина, поряд з беззастережними канонічними підставами, стала додатковим аргументом для Вселенського Патріарха Варфоломія надати Томос про автокефалію Православній Церкві України під омофором Блаженійшого Митрополита Київського і всіє України Епіфанія. Православна Церква України таким чином є належною до рівноправної світової спільноти з 15 православних церков.
Томос про автокефалію було надано вже в ході російсько-української війни. В ній потужно виявляється суспільна роль Української Церкви. Перед усім у роботі інституту капеланів – фронтового священства, гуманітарній допомозі біженцям з окупованих територій, родинам загиблих і поранених, донесенні до світового співтовариства реальних цілей Росії у війні та інформації про страшні злочини рашистів в Україні, жахливіші за злочини нацистів під час Другої Світової. Церква виявилася одним з тих суспільних інститутів, які найшвидше та найефективніше почали діяти, починаючи з березня 2014 року. Порівняйте, наприклад, із роботою Міжнародного товариства Червоного Хреста, чиї фінансові і організаційні можливості значно перевищують церковні.
Якщо говорити про близьке майбутнє, то на Церкву знову покладаються надії щодо духовної та гуманітарної підтримки ветеранів – переможців у російсько-українській війні; захисту суспільних цінностей у всьому їхньому складному багатоманітні та у залагодженні потенційних суспільних конфліктів, що вірогідно матимуть місце на ідеологічному та соціальному ґрунті, особливо на територіях, які були тимчасово окупованими; участі у представництві України у світі як органічної частини християнської цивілізації; розвитку екуменічного діалогу, (що буде непросто з огляду на нинішню позицію Ватикану в його дивно поблажливому ставленні до варварської Росії); збереженні культурного надбання, включно з пам'ятками історії, архітектури та археології...
Останнє є особливо важливим на тлі варварського ставлення Московського Патріархату до українських національних пам'яток, які йому передано державою у безоплатне користування, перед усім Києво-Печерській, Почаївській і Святогірській лаврах та інших монастирях.
Стосовно оцінки ролі і місця у цій війні Московського Патріархату в Україні, то її мають дати, і вже дають, перед усім правоохоронні установи. Там де мали місце факти публічного прямого і непрямого виправдання агресії, факти переховування зброї, спорядження, припасів та особового складу збройних сил агресора, факти надання йому іншої допомоги, що кваліфікуються як державна зрада, має наступати кримінальна відповідальність.
