Росіяни втрачають сакральний сенс війни з Україною
Станом на лютий 2022 року внутрішнє і зовнішнє становище росії було переважно стабільним. Економіка зростала. Населення, ще за інерцією "кримського консенсусу" підтримувало президента, опозиція перебувала на маргінесі, а санкції Заходу не були надто дошкульними, радше – символічними. Українська влада демонструвала миролюбність, всіляко підкреслюючи, що всі конфліктні питання двосторонніх взаємин будуть вирішуватися лише за столом переговорів.
На цьому тлі російські посадовці нарощували тиск, вдаючись до публічних принижень України аби вдовольнити шовіністичні настрої широких верств російського суспільства. Результати президентських і парламентських виборів 2019 року стали для путіна не меншим шоком, ніж і 2 епічних українських Майдани – 2004-2005 і 2013-2014рр. До влади прийшли не системні політики, а фактично "люди з вулиці", з якими тепер доводилося мати справу, зокрема, в ході перемовин у Мінську. Такі електоральні зміни в очах рашистських еліт самі собою являли "поганий приклад" для їхнього населення, яке переконалось, що владу можна міняти на виборах. Виникла потреба продемонструвати росіянам і білорусам слабкість, сформованої у такий спосіб, влади. Сподівання на те, що вона завалиться під тягарем власної некомпетентності і корумпованості виявилися марними. Українське суспільство завдяки навичкам горизонтальних, мережевих зв'язків, здатності до самостійних рішень, компетентності на кожному рівні суспільного буття, наявності системних політичних партій, (нехай і таких, що перейшли в опозицію), витримало стрестест "новими обличчями".
Путіну здалося, що настав слушний час напасти, що він і зробив 24 лютого 2024 року. Розрахунок був на швидке захоплення Києва, повернення до влади Януковича, підписання ним угоди про легалізацію Криму і Севастополя у складі росії, яка б стала частиною ширшої – приєднання України до союзної держави росії і Білорусі. Силоміць зібрана Верховна Рада мала б її ратифікувати під автоматами російських військових, як це відбулося у лютому 2014 року у Верховній Раді АР Крим. За задумом авторів стратегії цієї війни це дало б Заходу привід зняти санкції з росії, а її кремлівським олігархам привласнити незліченні українські активи – від родовищ корисних копалин і родючих земель до портів і заводів, разом із кваліфікованою робочою силою. Також, саме собою – перетворити росію на один із "світових центрів сили", повернувши їй сакральну історичну велич, якою московити марили з часів старця Філофея на початку XVI сторіччя.
Опір українського народу, що триває вже п'ятий рік, зірвав ці плани. Росіяни відчули війну на собі – від економічного занепаду до ударів українських ракет і дронів по військових підприємствах та інфраструктурі, мільйонними людськими втратами загиблими, скаліченими, зниклими без вісти. До росіян і до рашистів швидко надходить усвідомлення марності війни, а далі – її шкідливості і небезпечності, як головного чинника можливого розвалу росії. Навіть, якщо росії вдасться на якийсь час залишити за собою окуповані українські території, це не буде перемогою, бо отримати з них прибутки неможливо, а витрати на них є не підйомними для російської економіки. Тому сенсу в їхньому завоюванні не було від початку.
Війна показала, що не лише російські збройні сили є зовсім не такими потужними, як про це сурмила рашистська пропаганда, але і весь державний механізм заслабкий для утримання цілісності росії. Сама пропаганда, попри її високу вартість, перетворилася на посміховисько в очах самих рашистів. Слідом за пропагандою на посміховисько перетворюється буквально все, що вона пропагує. При цьому енергетика розчарування у міфах цієї війни стане каталізатором деструкції росії загалом.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
