Чи потрібний Україні Єропейський Союз у його нинішньому форматі?
Вступ до ЄС закріплено у Конституції України – у її преамбулі та у трьох статтях: 85; 102; 116. Відповідні поправки набули чинності у лютому 2019 року. З того часу прискорена соціально-політична динаміка внесла великі зміни у сам сенс існування і способи функціонування цього наддержавного утворення. З одного боку через самоусуненням США з участі в європейській політиці – перед усім в її безпековій компоненті, суб'єктність ЄС дещо посилилася. Україна відчула це на собі, бо нам надається суттєва ресурсна і дипломатична допомога для опору рашистській агресії. З іншого – країни ЄС потерпають від агресивної економічної політики Дональда Трампа, від його войовничої риторики, (На кшталт "Віддайте Гринландію!") та від намагань відкритої і прихованої співпраці з російською диктатурою. ЄС значно послабився після виходу з нього такої потужної економіки, як Велика Британія. З 27 країн Союзу тепер лише 7 є донорами його бюджету: Німеччина, Франція, Нідерланди, Швеція, Данія, Фінляндія та Ірландія. Остання сплачує найбільше в перерахунку на душу населення, але найменше в абсолютних показниках, часом переходячи із статусу донора у позицію споживача коштів ЄС.
За таких обставин більшість членів ЄС не надто будуть раді бачити Україну у його складі, бо наша країна опиниться на першому місці серед споживачів бюджету через потреби величезних коштів на повоєнне відновлення. Однак, прямо заперечити вступ України до ЄС якось незручно, бо наша країна є головним донором безпеки для Європи. Тому нам висувають дедалі жорсткіші умови вступу, щоб ми, або не змогли їх виконати у позірній перспективі, або взагалі відмовилися від них через очевидну абсурдність і принизливість.
Ряд норм і процедур в Європейському Союзі сьогодні є архаїчними – такими, що ускладнюють його функціонування і розвиток. З очевидного це вимога одностайності при ухваленні рішень, що дає змогу, наприклад, Угорщині шантажувати інших членів Союзу; міграційні правила і правила надання притулку (Україні буде складно їх виконувати через фінансові і технічні проблеми); вимоги до кондицій агропродукції; фіскальні та регуляторні правила, ну, і сумнозвісна забюрократизованість усіх мислимих процесів.
Доречно поміркувати над тим, щоб Україні внести свої зустрічні пропозиції стосовно удосконалення та осучаснення роботи ЄС, наприклад, у питаннях цифрового права, безпілотного транспорту, включно з повітряним, освітніх та медичних стандартів. Звісно, почасти це буде сприйняте як "нахабство" пошукача членства, але пропозиції можна висунути на рівні парламентарів та експертів, запустивши дискусію в самому ЄС, заручившись підтримкою раціонально мислячих спільнот і лідерів думок.
Хтось скаже, що такий підхід не наблизить нас до членства. Проте, воно і так далеко.
Єдиною серед топ-політиків, хто знаходить у собі сміливість говорити про надмірність вимог ЄС щодо вступу до нього України є Юлія Тимошенко. Визнаючи безальтернативність для України європейської інтеграції, вона наполягає на гармонійному поєднанні національних і загальноєвропейських інтересів. На наднаціональний рівень доречно передавати до 20% суверенних повноважень держави, залишаючи 80% у віданні національних органів влади і управління. Однак, сьогодні, наприклад, формування складу кандидатів на посади суддів Конституційного суду України здійснює Дорадча група експертів, троє з шести членів якої є іноземними громадянами. Вони фактично можуть заветувати або висунути будь-яку кандидатуру. Подібна або близька ситуація і з Вищою Радою Правосуддя, Вищою кваліфікаційною комісією, що оцінює правосудність судових рішень, а також потенційно з Митною службою і Рахунковою палатою.
Якби Україна не намагалася вдовольнити вимоги ЄС аби швидше в нього вступити, об'єктивно – більшість його країн не зацікавленні у цьому. Відтак чи є сенс поступатися суверенітетом задля такої віддаленої мети? Чи не краще розвивати вигідні двосторонні і багатосторонні стосунки в актуальних для нас сферах співробітництва, як це має місце сьогодні зі Сполученим Королівством, Норвегією, Данією та іншими країнами?
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
