Кубань застерігає: від України могли б залишитися лише хор Верьовки та ансамбль Вірського
Ще кілька тижнів тому відвідав концерт Кубанського козачого хору. Мій перший очний контакт з представниками цього колективу відбувся ще на початку 90-х років в Москві. Пригадую, якась достатньо літня співачка за лаштунками концертної зали "Росія" майже літературною українською мовою заперечувала свою українську національність та ідентифікувала себе "козачкою", але й вона була в явній меншості: молодші хористи давно вважають себе росіянами. Заборона природної українізації Кубані дала свій результат. Відповідь на питання про те, куди поділися ті 60% кубанців, які за переписом 1926 року визнали себе українцями, очевидна: тих, кого не замордували колективізацією та голодомором, записали росіянами.
Це – історія. Я ж про сьогодення. На київському концерті продавали суперчудову чотиритомну колекцію художнього керівника Кубанського козачого хору Віктора Захарченка "Музикальное подношение Украине". Шикарна колекція з півсотні українських народних пісень здивувала не лише "антикулішівською" транслітерацією ("Гэй, быкы, чого вы сталы?", "Ой мий мылый варэнычкив хоче", "Ихалы козакы из дому до дому" тощо), але й тим, що ніякі вони більше... не українські, бо офіційно називаються "народными черноморскими песнями кубанских станиц".
Я не збираюся тут досліджувати процес зникнення кубанських українців чи етногенез кубанських росіян українського походження. Зазначу лише, що на прикладі Кубані ми можемо бачити долю всього українства в Росії, якби на початку минулого століття не постала УНР, котра в свою чергу змусила більшовиків утворити УРСР, яка врешті-решт за випадковим збігом обставин скористалася своїм правом вийти зі складу СРСР.
Страшно навіть подумати, але навіть та динаміка денаціоналізації України, яка склалася за часів Щербицького, якби не була перервана розпадом Радянського Союзу, призвела б до того, що вся Україна скукожилася б до розмірів хору імені Верьовки та ансамлю імені Вірського, їхні пісні та танці називалися б вже не українськими, а в кращому випадку малоросійськими, в гіршому – "народными песнопениями сел и хуторов Юго-западного края". Але вони були б такими ж чудовими як і твори кубанського колективу, очолюваного паном Захарченком, який абсолютно не винний в тому, що з Кубані зникли українці, і який своєю творчістю нагадує про те, що вони там колись були. До речі, одна з чорноморських народних пісень так і називається: "Щэ й нэ вмэрла Украина"
