''Якийсь Ленін'' в Биківнянському лісі...
Коли сьогодні мій семирічний син під час церемонії вшанування пам'яті жертв політичних репресій у Биківнянському лісі під Києвом, де сталінська влада розстріляла десятки тисяч людей, спитав у старшої сестри (11 років), як же звали тих комуністів, які так безжально нищили людей, вона підійшла до стенду, прочитала список осіб, причетних до червоного терору, і повідомила, що очолює всю цю банду "якийсь Лєнін".
Репліка виявила мій суттєвий батьківський недолік: адже я ніколи не розповідав дітям про Леніна. Про Сталіна говорилося вдома, і в школі, і донька в свої 11 років цілком адекватно оцінює цього нелюда. А Ленін, цілком незаслужено, яксь випав із історії. А дарма, бо Сталін – лише його учень, причому далеко не найкращий.
З іншого боку, я порадів від того, що зростає, нарешті покоління, вільне від необхідності поклонятися цьому ідолові. Мала не повірила, що в той час, коли тато був в її віці, далеко не в кожній хаті була ікона, бо святе місце було окуповане фотографією Ілліча, не до ночі про нього було б згадано.
Добре виступив Ющенко – не частий випадок, коли б підписався під кожним його словом.
При Биківню ж, кому цікаво, раджу прочитати статтю в суботньому числі газети "День", про яку давно хотів сказати, як про патріотичне видання, яке завдяки Ларисі Івшиній стало головним медійним джерелом і незмінним "місцем збору" та точкою тяжіння для всіх тих, у кого болить душа за українське національне відродження.
