Спогади Патріарха Філарета про боротьбу УПЦ за незалежність – 1
Інтерв'ю Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета інтернет-сайту "Релігія в Україні"
Від редактора "Релігія в Україні": Після того, як екс-голова Президії Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко заявила, що Леонід Кравчук підштовхнув тоді ще Патріаршого екзарха митрополита Філарета на зміни статусу Української Церкви протягом 1990-1992 років, ми звернулися до патріарха Філарета за роз'ясненням його позиції і мотивів у цьому процесі.
Релігія в Україні: Пропоную поговорити про те, яким був процес становлення Української Церкви вже у вигляді УПЦ і про Вашу роль у цьому, без сумніву визначному для українського православ'я, процесі. Як Ви відчули, що вже настав час міняти статус, і від Екзархату переходити до власне Української Церкви? Це було віяння часу, потреба народу, прагнення ієрархів?
Патріарх Філарет: Чому я відчув потребу в зміні положення Українського Екзархату в складі Московського Патріархату? Пригадаймо цей час – кінець 80-х років, коли до влади прийшов Михайло Горбачов і з'явилася тенденція до більшої самостійності республік у складі СРСР, до розширення їхніх прав. Я відчув суспільні настрої, що панували на той час в Україні і в Москві, яка орієнтувалася на те, щоб для утримання України у складі СРСР дати їй більші права.
РвУ: Ви радились попередньо з кимсь щодо зміни статусу?
ПФ. По-перше, як Екзарх України, а по-друге, як Місцеблюститель Патріаршого престолу, я тоді перебував у Москві, а в Київ приїздив служити. Мені було зрозуміло, що наявний тоді статус Екзархату не відповідає положенню УРСР у складі Радянського Союзу. Екзархат вужчий, бо влада обіцяла Україні більші права в СРСР. Тому була необхідність привести статус церковний у відповідність до державного статусу. І я це питання порушив на Соборі РПЦ, який обирав нового Московського патріарха.
РвУ: А Ви знали, що Вас обійдуть на фініші у цій "виборчій кампанії"?
ПФ. Я думав про долю Церкви в Україні, а не про своє особисте майбутнє. Я з цією доповіддю виступив на Соборі, а учасники його погодились з необхідністю розширення прав Української Церкви. Проте у підсумкових документах собору цього рішення про розширення прав не було. Чому? Їх складав нинішній патріарх Московський Кирил, і він це рішення свідомо викинув. Але ми вже проголосували, і було рішення собору.
Тож я порушив питання перед новим патріархом, чому викреслено підсумкове рішення щодо України. Патріарх Алексій ІІ наказав митрополиту Кирилу внести цей пункт у постанови собору. З таким формулюванням: Українська Церква отримує права самостійності й незалежності в управлінні.
РвУ: Така формула збереглася і зараз?
ПФ. Так. Після цього Кирил потелефонував мені, бо я був у Києві, і спитав, чи мене влаштовує таке формулювання. Я сказав, що так.
РвУ: А можна було одержати ще більше?
ПФ. Формула "самостійна і незалежна" дає досить широкі права. Але ж насправді не деталізовано, в чому ця самостійність полягає. Тому наступний етап був – наповнити змістом оцю самостійність. Було створено для цього спеціальну комісію під головуванням митрополита Крутицького Ювеналія (Пояркова). І я був у складі цієї комісії. Також були в ній богослови Московського Патріархату.
Перше, що ми визначили – що Синод Української Церкви самостійно обирає єпископів, сам поставляє архієреїв для Української Церкви, не узгоджуючи їхні кандидатури з Московським Патріархатом. Єдиний виняток: після обрання собором українських архієреїв Предстоятеля Церкви, його кандидатуру затверджує Московський патріарх.
РвУ: А на Вас особисто дія цієї новели поширювалася?
ПФ. Так. Тому потрібно було, щоб зібралися українські ієрархи, обрали Предстоятеля, а потім затвердила Москва. От такий кадровий підхід наша комісія запропонувала Синоду РПЦ. Він погодився. І передав це на розгляд Архієрейському собору. Останній скликали в жовтні 1990 року. На ньому затверджено було рішення комісії.
РвУ: А перед цим Ви ні з ким приватно не обговорювали, які перспективи для Церкви матиме це рішення? Чи означатиме це розширення прав Церкви зростання кількості єпархій, інший порядок фінансування тощо?
ПФ. У приватному порядку – ні. Архієрейський собор скликав патріарх Алексій ІІ. Дехто з архієреїв намагався виступати проти, але переважна більшість була за те, щоб нам дати ширші права.
РвУ: А які були мотиви тих, хто виступав проти?
ПФ. Вони вважали, що розширення прав не потрібне для Української Церкви.
ПФ. Тут ще один нюанс. "Самостійна і незалежна в управлінні" – це формулювання за межами канонічного права, бо такого поняття немає в структурі Православної Церкви. Там є автокефальна або автономна Церква. Саме вони визнаються іншими Помісними Церквами.
РвУ: Отже, досягли самостійності в управлінні? Що змінилося?
ПФ. На соборі РПЦ це питання погодили, а документа немає – Грамоти про самостійність Української Церкви. Тоді керуючим справами Московського Патріархату був нинішній Предстоятель УПЦ митрополит Володимир (Сабодан). І саме він мав підготувати такий документ.
Тоді патріарх Алексій дав доручення владиці Володимиру підготувати грамоту. Не знаю, хто давав вказівку безпосереднім виконавцям. Один із них – архімандрит Інокентій (Павлов). Про це я дізнався вже згодом з його інтерв'ю.
У нього не було відповідного досвіду, тож він узяв за взірець грамоту про автономну Православну Церкву Японії. Вніс все те ж саме, тільки слово "автономна" змінював на "самостійна і незалежна", але при цьому комплекс прав залишався, як у автономної Церкви. Якраз цей документ ухвалив Архієрейський собор РПЦ, а патріарх підписав. Так наприкінці жовтня 1990 р. патріарх Алексій ІІ приїхав до Києва, щоб вручити грамоту і сповістити Українську Церкву про її самостійність.
РвУ: Щоб служити в Софії, Ви просили спеціальний дозвіл?
П.Ф. Так. Тоді був Головою Верховної Ради Л. М. Кравчук. Вітольд Фокін був головою Ради міністрів Української РСР. Саме їм я адресував таке звернення з поясненнями: Церква отримує незалежність, приїздить Московський патріарх, дозвольте провести урочисту літургію в Софійському соборі. Тоді демократія ще тільки зароджувалась, тому нам дозволили. А в той день Народний Рух України проводив з'їзд, вони дізнались про приїзд Московського патріарха і перекрили всі центральні вулиці столиці, щоб не пустити патріарха в Софійський собор.
РвУ: І які були ваші дії?
ПФ. Міліція підказала, що можна заїхати з боку вул. Георгіївської. Володимирська перекрита, Велика Житомирська теж перегороджена демонстрантами.
Ми тоді з патріархом приїхали біля брами Заборовського і зайшли на територію Софійського собору. А коли демократи дізналися, що патріарх їде через цю браму, то вони швидко перелізли і лягли посеред вулиці, але міліція швидко їх розтягла. Завершилася літургія, патріарх прочитав грамоту про самостійність УПЦ, все це транслювало телебачення. Таким чином Українська Церква отримала самостійність і незалежність.
РвУ: А хто ще був у складі делегації Московського Патріархату?
ПФ. Митрополит Крутицький Ювеналий. У грамоті було сказано, що ми самостійні і незалежні, але повинні зберігати православну віру і канони. Ми стали жити за новими положеннями.
РвУ: Які були Ваші перші кроки?
ПФ. Ми прийняли статут УПЦ – де було зафіксовано оці нововведення про Синод і самостійність в управлінні. І Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР затвердила його. Але держава не втручалася, бо ми відокремлені від держави.
І от закінчується 1990 рік, починається 1991. Проходить референдум про перебування в СРСР (квітень 1991). Україна проголосувала за те, щоб бути в складі Союзу.
Серпень 1991 року. Невдалий задум і провал ГКЧП. Потім розслідування щодо ступеню провини всіх причетних. І от українські комуністи побоялися, що їх зачепить ця "слідча мітла", боялись відповідальності перед Москвою за підтримку цих ге-ка-че-пістів.
Тому вони 24 серпня 1991 року і проголосували за незалежність. Отже, якби не було путчу, то зберігся б й надалі Радянський Союз. Чи надовго – не знаю, але зберігся б. А так, після проголошення незалежності, я усвідомив необхідність привести Українську Церкву, її положення, у відповідність до статусу держави.
РвУ: А Ви приймали це рішення самостійно? Чи радилися з кимсь?
ПФ. Ні з ким я не радився. Я знав, що так має бути. Бо приклади численні: Греція, Болгарія, Сербія, Румунія.
РвУ: А Ви не дізнавалися настрої серед архієреїв УПЦ? Чи всі були прихильниками такого варіанту?
ПФ. Вони всі були одного настрою. Деякі мені ще за рік-два до цього почали говорити: "Нам потрібна автокефалія!", надсилали з єпархій заяви, листи.
А московських я не розпитував: ані патріарха, ані членів Синоду РПЦ.
РвУ: Але ж Томос про автокефалію можна було одержати або від Москви, або від Константинополя? Як Ви планували розв'язати цю колізію?
ПФ. Сподівався, що все буде в канонічному полі. Шляхи такі: ми самостійні, отже, маємо право скликати собори. Як наслідок, я скликав собор восени 1991 року. Це було ще до виборів першого президента України. На соборі був весь єпископат – 20 єпископів. А в радянський час в УРСР їх було 14. Всі архієреї були присутні, а також від кожної єпархії священик, миряни; були й представники монастирів і духовних навчальних закладів – на той час останніх було два: КДАіС та Одеська семінарія.
Собор засідав протягом 1-3 листопада 1991 року. При цьому настрій був піднесений, відчувалась ейфорія від незалежності. Під впливом цієї ейфорії я прочитав доповідь, головною думкою якої було: ми повинні мати автокефальну Церкву. Всі погодилися і підписали соборне звернення.
РвУ: І владика Іонафан (Єлецьких) теж?
ПФ. Ні, бо він тоді вже був соборно позбавлений єпископського сану за те, що, будучи намісником Лаври (я його призначив намісником після відкриття Лаври у 1988 р.), вкрав велику кількість срібла ще царського часу, яке на Лавру пожертвували. Та й не тільки срібло: ще книжки, ікони, килими, які, коли відкрили Лавру, люди жертвували на монастир. Дуже багато було ікон. Цінну бібліотеку передала ігуменя столичного Покровського монастиря. А він усе це привласнив.
Не було на тодішньому засіданні собору ще й Агафангела (Саввіна). До цього він був митрополитом Вінницьким. Мав при цьому мандат депутата Верховної Ради УРСР. Став проводити серед депутатів і можновладців агітацію з тим, щоб самому стати Предстоятелем Української Церкви.
РвУ: А хто його підтримував у цих прагненнях?
ПФ. Комуністи. І голова КДБ УРСР. Коли я дізнався про його наміри, про те, що він збирає собі прихильників серед депутатів, я викликав його до себе і сказав: "Я хочу перевести Вас із Вінницької в Івано-Франківську єпархію". А він каже: "Ні, не піду, там багато уніати захоплюють православних храмів". Я кажу: "Тому що захоплюють – і треба там захищати православ'я. Ви – депутат і Ви повинні там на Франківщині скористатись своїм депутатським статусом і не допустити порушення закону". А він категорично відмовляється: "Ні. Я краще піду за штат". Я йому: "Тоді пишіть відповідне прохання".
І ми його на Синоді відправили за штат. Згодом він, як депутат, жив у готелі "Київ". Але після того, як його звільнили на спокій, він єпархію владиці Феодосію, якого замість нього призначили, не передав. Напевно, вирішив перечекати. Владика Феодосій (Дикун) написав про це докладний рапорт, і ми його навіть розглядали на Синоді та надрукували у журналі – як на нього прихильники Агафангела нападали. А ще до мене приїхав тодішній голова КДБ УРСР і просив, щоб я повернув Агафангела у Вінницьку єпархію. Такого зі мною ніколи не було – щоб такий посадовець, голова республіканського КДБ, особисто просив призначити когось на якусь єпархію. Я йому відмовив.
Тому на Соборі не було ні Іонафана, ні Агафангела. І от на Соборі ми обговорювали питання автокефалії Української Церкви, як нагальне питання, бо вже є незалежна Українська держава. Всі учасники собору – кожен окремо – підписали підсумковий документ про те, що автокефалія необхідна. Постанова така: Українська Церква за своїм положенням вимагає повної канонічної незалежності від Московського патріархату, бо Україна незалежна. Звертаємося до Московського Патріархату, до російського єпископату, щоб вони погодилися на автокефалію Української Церкви.
РвУ: А Ви допускали, що Москва не погодиться на такий варіант?
ПФ. Ні. Те, що вони не дуже цього хочуть, я допускав, але що відмовлять – не допускав. Тому що ми мали для цього всі права і належні підстави.
На хвилі піднесення та державної незалежності церковні прагнення вписувались у настрій народу. Адже через місяць на референдумі понад 90% проголосували за державну незалежність. Серед них же голосували і віруючі, і духовенство! Ми йшли самостійною дорогою, але цей наш шлях не суперечив і державній політиці. Внесли цей документ Московському патріарху.
А було ще таке. Коли патріарх Алексій ІІ дізнався, що заплановано проведення собору, де буде порушуватись питання про автокефалію Церкви, він потелефонував мені і запросив мене до Москви, щоб я приїхав ще до початку собору. Прикметно, що в ці дні патріарх Алексій збирався летіти до Лондона, з офіційним візитом до архієпископа Кентерберійського. Аж раптом запрошує мене приїхати до Москви. Я йому кажу: "Ви ж завтра в Лондон летите? Як же це поєднати?". Він мені у відповідь: "З Вами зустрінуться члени Синоду". Я кажу: "Я теж член Синоду, і тому зустрічатися з ними не буду". Тоді він припинив розмову по телефону, сказавши наостанок: "Я зателефоную Вам згодом". І через півгодини знову дзвінок від патріарха: "Я відкладаю свою поїздку до Лондона. А Ви приїздіть до Москви". Тоді я зрозумів, до кого він дзвонив, і хто йому скасував візит до Англії.
РвУ: А Ви поїхали до патріарха в Москву?
ПФ. Ні, я не хотів і не поїхав. Бо знав, що там буде тиск на мене, щоб ми не проводили Помісний собор. Тому я поїхав до Москви після того, як собор відбувся, в листопаді. І от уже з постановою на руках я і поїхав у Москву. Ми виступаємо з проханням погодити нашу автокефалію. Рішення щодо собору – в їх руках.
І тоді почалася атака. З'являється стаття в "Огоньке" ("Его блаженство без митры и жезла" авторства А. Нежного; "Огонек", 1991 г., N49. – А.Д.), вона по всьому світу розійшлася.
РвУ: А очільники РПЦ не відмовляли Вас від цього "автокефального" кроку?
ПФ. Ні, бо розуміли, що наше рішення тверде.
РвУ: А як щодо інших архієреїв українських?
ПФ. Так, з ними "москвичі" проводили певну роботу. Причому боротьбу було спрямовано проти мене особисто. Бо ж усі архієреї підписали рішення собору. На провокації Москви клюнули архієпископ Чернівецький Онуфрій, Тернопільський Сергій і Донецький Аліпій. Але відкрито проти цієї ідеї вони не виступали. І тут з'являється вже згадувана стаття в "Огоньке". Наприкінці грудня 1991 року нарешті скликали Синод. Я вимагав визначити дату скликання Архієрейського собору РПЦ для розгляду звернення. На Синоді цього не хотіли, я наполягав. Але мене не послухали. Архієрейський собор так і не скликали.
Минуло Різдво, наприкінці січня 1992 р. я скликав Синод нашої Української Церкви. На ньому ми прийняли звернення до патріарха та Священного Синоду РПЦ з пропозицією терміново скликати Архієрейський собор РПЦ для розгляду нашого питання. От тоді згадані три архієреї цей лист не підписали.
РвУ: А Ви питали їх про причини цієї відмови?
ПФ: Так, питав. А вони кажуть: "Давайте не будемо квапитись". А решта всі підписали. На початку лютого 1992 року відбувся Синод РПЦ, який призначив скликання Архієрейського собору на 30 березня-3 квітня 1992 року. І ми почали готуватись. Але Москва теж готувалася...
